Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

Розділ 3

Так, впевненості в ньому донесхочу.

Складаю руки на грудях і скептично дивлюсь на нього.

Молодість — така молодість. Як сказав Гете, «цей недолік швидко минає». А що в нього ще є, крім віку та симпатичної пички?

— «Раптом» навіть кішки не розмножуються, — штовхаю двері носком туфлі, щоб відчинити двері ширше. — Все, Славський, тебе напевно вже батьки вдома чекають.

При цьому інтуїтивно ще міцніше стискаю руки на грудях. Тому що всупереч будь-якій логіці, почуваюся голою під відвертим поглядом Микити.

— Це просто частування, — каже він, подаючись до мене. — Ми поспілкуємось у неформальній атмосфері.

Голос хлопця звучить низько, з оксамитовою хрипотою. А від натяку, що ковзає в невинних словах, тілом біжать мурашки.

— Мене цілком влаштовує спілкування на роботі, — відрізаю сухим тоном.

Ох, аби він тільки не зрозумів, як діє на мене!

Я дивлюсь у вічі Микити, не відводячи погляду. Не збираюся йому поступатися. Нехай зрозуміє нарешті, що між нами нічого не буде. Навіть спільного розпиття кави. Свій улюблений напій я вважаю за краще пити на самоті, а не в товаристві юного ловеласа.

Але хлопець усміхається й раптово присувається ближче.

Я завмираю. Треба б відсахнутися, але це явна капітуляція. Ну вже ні, нехай думає, що мені байдуже. Тому я лише примружуюсь злегка і пронизую його безпристрасним, як мені здається, поглядом.

Гаряче дихання Славського торкається моїх губ. Ще кілька міліметрів — і це був би вже поцілунок.

Потрібно обуритися. Відштовхнути його. Закричати…

Але я продовжую стояти й дивитись. Тільки пульс прискорюється, а горло перехоплює спазм.

— Перевіримо? — видихає Микита.

І притискає мене до стіни. Його руки опиняються по обидва боки від моєї голови.

— Що ти робиш? — охаю я.

І тієї ж миті хлопець притискається губами до моїх губ.

Від несподіванки я відкриваю рота, і язика Микити проникає всередину. Він цілує наполегливо й нахабно. Його рука опускається на мою маківку. Ковзає до потилиці, стискає волосся.

Охрініти! Мені тільки поцілунків зі стажистами не вистачає!

Із силою відштовхую себе Микиту. Мої долоні впираються йому в груди. Доволі широкі й міцні на дотик. Як плита бетонна.

Швидко витираю рота. Добре, що на губах не помада, а безбарвний блиск.

— Ти що, зовсім здурів? — шиплю в обличчя хлопцю. А в самої в голові тільки матом слова. — Що ти собі дозволяєш?!

— Вам же сподобалося, — Микита нахабно усміхається, але його очі так само темні й зосереджені.

Він не зводить із мене погляду.

Дивна ситуація. Шалена. І водночас спекотна.

Треба це негайно закінчувати, поки ніхто не побачив.

Хоча хто побачить? Схоже, на поверсі тільки ми й залишилися. Усі вже по домівках розійшлися.

— Так, геть із мого кабінету.

— Тільки разом із вами.

Темний погляд ковзає по моїх грудях. Дивлюся в тому ж напрямку й розумію, що поки тривав наш поцілунок, Микита встиг розстебнути мій піджак. Півкулі другого розміру кокетливо виглядають із мережив, привертаючи увагу хлопця.

Поспіхом застібаю ґудзики й кидаю гнівний погляд на Славського.

Але по хлопцю видно, що просто так не відступить. Доведеться його провчити.

— Добре. Разом так разом, — усміхаюся підступно. — Але у мене тут робота.

Показую на увімкнений монітор. Микита вмить примружується.

— Тобто почекати? — запитує він. — Не питання. Або можу допомогти.

Він кладе руку мені на стегно. Ніби наше побачення — вже справа вирішена.

Скидаю нахабну кінцівку:

— Не відволікай.

Повертаюся за стіл. Там за щитом із монітора я почуваюся майже в безпеці.

Микита зачиняє двері й сідає навпроти мене. Добре, що не поруч.

— Сьогодні взагалі-то п’ятниця, — невдоволеним тоном тягне він. — Короткий день. Який дурень працюватиме в п’ятницю понаднормово?

— Дякую за комплімент, — пирхаю я. — Мені треба підготувати звіти. Інакше наш гендир буде незадоволений.

— Маршалов? — хмуриться Микита. — Та ну, він не смикатиме бухгалтерію на вихідних.

Я скептично дивлюся на нього.

— Ти так близько знайомий із нашим гендиром?

Напруження вже трохи спало між нами, що не може не радувати. Та і я гарна! Не можу приструнчити простого стажиста.

— Чому одразу «знайомий»? — Микита немов замикається.

Але мене зараз найменше цікавить його настрій. Зосереджую увагу на екрані.

— Мені треба здати це все в понеділок, — вирішую все ж таки пояснити. — Тож хочу доробити сьогодні. Інакше всі вихідні тільки й думатиму про звіти.

— Гаразд, — бурчить Микита з роздратуванням у голосі. — Отже, зустрінемося у вихідні.

Він простягає руку до столу й хапає мій телефон.

— Гей! — обурююсь я, скидаючи голову.

А Славському тільки це й потрібне!

Він швидко повертає екран у мій бік, ловить «фейс» у камеру й знімає блокування.

Від такого нахабства я втрачаю дар мови. Тягнуся через стіл, намагаючись перехопити свою річ. Але Микита спритно ухиляється, при цьому ще й набирає щось у моєму телефоні великими пальцями обох рук. Та ще й дуже швидко! Я так не вмію.

— Гей, — обурююся. — Поверни на місце! Негайно!

У кишені Микити дзвонить його телефон.

— Все, Діано Георгіївно, тепер не відмажетесь, — усміхається хлопець, скидаючи дзвінок. — Куди хочете сходити у вихідні?

І повертає мій телефон.

— З тобою? Нікуди! І взагалі, я вже маю плани на вихідні. Ти до них не входиш.

Ось за що мені це покарання? Він поводиться занадто зухвало. Потрібно смачно поставити його на місце.

— Добре, тоді запрошую вас сьогодні, — каже Микита та схрещує руки на грудях. — Ви ж не відмовитесь розслабитися після важкого тижня? Випити по чашці кави…

— Кава на ніч шкідлива.

— Тоді вина.

— Ти за кермом.

— Я візьму таксі.

— Стипендію витрачати нема куди? — демонстративно вигинаю брову. — Пожертвуй на притулок для бездомних тварин.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍