Мішель Річмонд - Шлюбний договір

свій напрямок. Евелін працює із залежностями і згубними пристрастями, Ян – фахівець із управління гнівом і обсесивно-компульсивного розладу, а я займаюся важкими дітьми і підлітками. Випадки, які не піддаються чіткій класифікації, ми ділимо порівну. Нещодавно ми вирішили, точніше, Евелін придумала, що тепер у нас буде ще один напрямок роботи. Повернувшись із весільної подорожі, я довідався, що вона вже записує до мене на прийом подружні пари.

– Це тому, що в мене тепер стільки досвіду в подружньому житті?

– Абсолютно правильно.

Евелін у нас геній маркетингу та реклами – вона вже знайшла мені трьох нових клієнтів. Коли я став заперечувати, вона показала мені листування з ними, де чітко вказала, що досвіду в психологічному консультуванні у мене багато, але в шлюбі я перебуваю всього два тижні.

Коли Евелін обрушила на мене цю новину, я відразу ж запанікував і став щосили готуватися. Насамперед я вивчив матеріали з еволюції інституту шлюбу і з подивом виявив, що моногамія встановилася в західному суспільстві лише вісімсот років тому.

Ще я дізнався, що люди, які перебувають у шлюбі, живуть довше, ніж самотні. Про це я чув і раніше, але статистикою і результатами наукових досліджень не цікавився, а вони виявилися дуже переконливими.

Хоча ось, з іншого боку, відомий американський комік Граучо Маркс якось пожартував, що «Інститут шлюбу прекрасний, але хто ж захоче жити в інституті?»

Я ще багато інших цитат виписав з інтернету і з книг із психології сім’ї та шлюбу, які купив у книжковій крамниці поряд з офісом.

«Щасливий шлюб вимагає, щоб ви закохувалися багато разів і завжди в ту саму людину».

«Не можна перебувати в тіні одне одного – для зростання потрібне світло».

І все таке інше. Так, мабуть, цитувати когось завжди простіше, це – останній притулок дилетантів, і все-таки добре мати під рукою кілька афоризмів. Бувають же моменти, коли не знаєш, що сказати. Тоді якесь висловлювання того ж Граучо Маркса допомагає побороти ніяковість, змінити хід бесіди, та й просто зібрати думки.

7

У суботу ми встали раніше і почали готуватися до приїзду Вівіан. За чверть десята Еліс закінчила пилососити, а я вийняв із духовки цинамонові булочки. Не змовляючись, ми обидва одяглися занадто урочисто. Побачивши мене в застебнутій на всі ґудзики сорочці та брюках кольору хакі, Еліс розсміялася.

– О, якби я шукала продавця з телемагазину, – сказала вона, – я би обрала тебе.

Звичайно ж, нам просто хотілося, щоб і у нас самих, і у нашого будиночка, з якого видно Тихий океан, вигляд був трохи кращий за звичайний. Нам чомусь треба було справити враження на Вівіан, хоча вголос ми в цьому одне одному не зізнавалися.

О дев’ятій п’ятдесят дві Еліс утретє переодяглася – цього разу в блакитну сукню в квіточку.

– Занадто?

– Ідеально.

– А туфлі?

Вона була в туфлях на високих підборах, які носила тільки на роботі.

– Занадто офіційно, – сказав я.

– Точно.

Вона зникла у передпокої і повернулася в червоних балетках.

– Тепер те, що треба, – сказав я.

Я виглянув у вікно, але там нікого не було. У мене було якесь дивне відчуття, що нам треба буде пройти співбесіду для прийому на роботу, хоча резюме ми нікуди не відсилали. Шкатулка, ручки, дивні есемески – усе сказане і написане Фіннеґаном інтригувало і давало відчуття ексклюзивності. В душі Еліс була справжнім перфекціоністом: за що б вона не бралася, їй завжди було потрібно довести справу до кінця. Та не просто довести – а виконати все ідеально, нехай навіть на шкоду собі.

О дев’ятій п’ятдесят дев’ять я знову визирнув у вікно. Туман згустився, на дорозі не було жодної машини.

Раптом на ганку пролунали кроки. Підбори, височезні підбори. Еліс подивилася на свої балетки і прошепотіла: – Інші треба було.

Я невпевнено підійшов до дверей.

– Вівіан? – Мій голос прозвучав офіційніше, ніж мені хотілося.

На Вівіан була добре пошита, але дуже яскрава жовта сукня. Як майки у гонщиків «Тур де Франс». Вона здавалась молодшою, ніж я очікував.

– Ви, мабуть, Джейк, – сказала Вівіан. – А ви, – додала вона, – Еліс. У житті ви ще чарівніші, ніж на фотографії.

Еліс була незворушна, її нелегко змусити зніяковіти. Нахиливши голову набік, вона оцінююче дивилася на Вівіан – напевно, підозрювала її в якихось прихованих мотивах, у той час як та, на мій погляд, говорила цілком щиро. Еліс і справді мала ефектний вигляд. Однак я-то знав, що вона з радістю проміняла би красу – і високі вилиці, і великі зелені очі, і густе чорне волосся – на нормальну сім’ю, на живу, люблячу сім’ю, де мати не труїла би собі печінку, батько – легені, а брат не обрав би вихід, який легковажні люди називають найпростішим.

Вівіан і сама була привабливою, її краса народилася із упевненості в собі, хорошого виховання та смаку. Наряд її підходив як для ділової зустрічі, так і для «суботнього сніданку з друзями». На плечі у неї висів дорогий шкіряний портфель, а на шиї виблискувала нитка перлів. Коли світло впало на обличчя Вівіан, стало ясно, що їй близько п’ятдесяти. Волосся у неї було блискуче, а шкіра немов світилася зсередини, очевидно, завдяки здоровому харчуванню, регулярним заняттям спортом і поміркованості в усьому. Я міг уявити її на посаді в якій-небудь високотехнологічній компанії, де співробітників заохочують продажем акцій і гарними річними преміальними.

Зазвичай, коли я вперше бачу потенційного клієнта, то можу відразу визначити, наскільки серйозні в нього проблеми. Роки страхів, стресів та невпевненості в собі відбиваються на обличчі. Хвилювання і тривоги залишають на ньому слід, подібно до того, як вода прокладає собі шлях по землі, і з часом на обличчі утворюється мережа потічків-зморшок, які спочатку видно тільки досвідченим оком.

Цієї миті крізь туман прорвалося сонячне світло, залило вітальню, осяяло обличчя Вівіан, і мені стало ясно, що цій жінці незнайомі стреси, тривоги і невпевненість у собі.

– Кави? – запитав я.

– Так, будь ласка.

Вівіан сіла у велике синє крісло, що коштувало половину першої зарплати Еліс, відкрила портфель та витягла з нього ноутбук і міні-проектор.

Я неохоче пішов на кухню. Зараз я розумію, що мені не хотілося залишати Еліс наодинці з Вівіан. Коли я приніс каву, вони обговорювали нашу весільну подорож і красу Адріатики, а Вівіан цікавилася назвою нашого готелю. Як вона взагалі