Адам Пшехшта - Шепіт у пітьмі

одяг і різні дрібниці. Ми не заперечуємо, бо він не агресивний, -- пояснив Дістергофф, перехопивши погляд друга.

-- “Агонія”, Вам щось говорить назва “Агонія”? – звернувся до в‘язня Кроне.

У відповідь байдужа мовчанка. Певний час “двієчник” перелічував різні фамілії й клички, але дав собі спокій, не дочекавшись жодної реакції.

-- Здається, сьогодні не мій день, -- буркнув. – Ходімо далі.

-- Пробач, -- обізвався стривоженим тоном його приятель. – Я не подумав про це, наступна камера…

-- Нічого. Пішли, -- наказав холодно Кроне.

Не дивлячись на зміни – було знесено цегляну стіну, тепер цілий бік приміщення становила конструкція з ґрат, яка дозволяла спостерігати за тим, що відбувається всередині – він відразу впізнав камеру, в якій тримали Катю. Здавалося, що жінка, яка зараз займала її, дрімала, гойдаючись на відхиленому назад кріслі. Не дивлячись на закриті очі, її рухи були спокійними й докладними, так наче вона зовсім не потребувала зору.

-- Ця читає думки, -- уїдливо представив арештантку Дістергофф. – Любить собі поговорити…

-- Ти розмовляв з нею?

-- Авжеж, вона без помилок відтворила партію шахів, яку я зіграв з Наркєвичем за сто метрів і кілька стін звідси…

-- Вам щось говорить назва “Агонія”? Вам знайомі такі слова: Мисливець, Істрєбітєлі, -- почав Кроне.

-- Йоган… -- промуркотіла вона, немов кішка. – Дорогий, коханий Йоган… Пам‘ятаєш зорепад, коли ти заново народився? Там, в Мінську?

Вона раптово відкрила очі, міряючи їх уважним поглядом. Жінка не справляла враження божевільної, проте в тому, як вона придивлялася до них було щось дивне. Вона дивилася на них поблажливо, як дорослий на пару вже великих, проте не надто розумних дітей. Або як хтось, хто знаходиться на вершині харчового ланцюга, на набагато нижчу ланку… Це аж ніяк не пасувало до вигляду не надто вродливої двадцятилітньої дівчини.

-- Це був збій?! – Кроне механічно підійшов ближче. – Чи “Агонія”…

Його обірвав гучний грюк, згасло світло. Чиясь рука з жахливою силою притягнула його до ґрат, він вдарився чолом об сталевий прут.

-- Скоро, -- прошептала вона. – Скоро ми зустрінемося.

За спиною “двієчника” пролунали крики й звуки перезарядки зброї.

-- Не стріляти! – гаркнув Дістергофф. – Увімкніть запасні генератори!

-- Це був збій? – повторив Кроне, чомусь пошепки.

-- Ні, це була комунія, -- відповіла вона.

-- Коли ми зустрінемося? Після війни?

-- Війна? – здавалося, жінка якийсь час розмірковувала, що означає це слово. – Ні, це буде не війна, швидше полювання, -- сказала.

Засяяло світло і Маруня відтягнув Кроне назад. Підбігли вартові.

-- В тебе кров, Янку, -- обізвався стурбовано Дістергофф. – Що трапилося? Раніше вона не проявляла агресії.

-- Я спіткнувся і вдарився об ґрати, -- обрізав шорстко “двієчник”. – Нічого мені не буде.

Жінка знов сиділа, гойдаючись на кріслі.

-- А, ледь не забула, в мене є ще дещо для тебе, Йогане.

-- Так? – Кроне підозріло насупив брови.

-- Нічого поганого, -- посміхнулася вона заспокійливо. – Вважай це прощанням.

-- Не зрозумів…

Арештантка встала і схопила за край солідний, прикручений до підлоги стіл. Пролунав тріск, коли вона без жодного зусилля відірвала стільницю.

-- Я ось про що, глянь, -- показала.

Знизу хтось видряпав серце. Всередині нього знаходилося два слова: Йоган і Катя.

-- Ходімо звідси, -- промимрив приголомшено Кроне. – Негайно ходімо звідси!

***

По дорозі у Варшаву він глибоко дихав діафрагмою, розпачливо намагаючись оговтатися. На щастя водій мовчав. Як і Маруня. Катя, Катя… невпинно билося в голові у Кроне. Оборонні мури, які він будував роками, обвалилися. Катя…

Я отримав те, що хотів, подумав він гірко. Коментар про події в Мінську плюс вітання з того світу… Величезним зусиллям волі Кроне змусив себе зосередитися на словах незнайомки про “Агонію”. Важко було підозрювати якусь містифікацію, поведінка жінки, те, що вона його впізнала, не піддавалося жодному логічному поясненню. Може згадка про “комунію” це підказка, яка могла допомогти розв‘язати таємницю “Агонії”, так чи інакше, справа вимагала консультації з Наркєвичем.

-- В Інститут! – кинув він водієві.

-- Не знаю, чи нас впустять, -- обізвався Маруня. – Вони саме тестують якісь прототипи…

-- Побачимо, якщо щось, я зателефоную Наркєвичу, -- вирішив Кроне.

На перехресті вони повернули в бік Легьонова, водій знав, куди їхати – Інститут Одичних Дослідів вже став легендою. Вони швидко промчали крізь місто, тоді автострадою до Легьонова, скинули швидкість тільки на лісовій дорозі неподалік Інституту. Колеса машини буксували, рили колії в болоті, водій лаявся під носом, намагаючись утримати автівку в русі – якби вони загрузли, її довелося б пхати, лазячи по коліна в розлізлій багнюці. Нарешті вони виїхали на твердий ґрунт, побачили величезні ворота і по боках дві вартові будки. Хтось подбав про охорону території…

Кроне не здивувався, побачивши мундири жандармерії, щоб проїхати через браму, йому довелося показати посвідчення “двієчника”. Вони запаркували машину на майданчику перед великим, багатоповерховим будинком і в супроводі солдатів пройшли до розташованої на першому поверсі чергової кімнати. Молодий поручик з‘єднався з Наркєвичем і отримавши дозвіл, повів Кроне на третій поверх, Маруні – на його невдоволення – довелося залишитися внизу.

Коли Йоган зайшов у кабінет Наркєвича, той стояв біля вікна, споглядаючи сіро-буре, затягнуте буремними хмарами небо.

-- Літо, чорт забирай! – пробурмотів. Легким кивком голови привітав “двієчника” і вказав на крісло біля стола. Під стінами була розташована якась апаратура, що викликала в уяві чи то лікарню, чи радіостанцію.

-- Що Вас сюди привело, полковнику? – обізвався він змученим тоном. –