Адам Пшехшта - Шепіт у пітьмі

Анотація
1937 рік. В повітрі висить війна. Коли з'являється нова технологія, здатна повернути хід історії, починається битва розвідок.

В сьомій новелі циклу Кроне зустрічається зі своїми давніми знайомими.

Шепіт у пітьмі (Вовчий легіон – 7)

Адам Пшехшта

Переклад з польської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися, коли буде продовження.

Вони пройшли повз вкриту мороком браму – одну з багатьох у цій околиці й повернули у вузький провулок. Ніч освітлювали тільки рідко розставлені ліхтарі, з каналізації здіймалася імла й утворювала недовговічні міражі, які непевно похитувалися. Юстина вела так, немов неодноразово ходила цією дорогою, а це -- взявши до уваги, що йшлося про небезпечні периферії міста, де мешкали найбільші покидьки – змушувало задуматися. Дівчина вже давно перестала бути елітною проституткою – “Раю” не вдалося вистояти після серії вбивств, однак, її поведінка, одяг, певність в собі, яку було виразно чути в голосі, свідчили, що вона зовсім не бідує.

З якою метою вона відвідувала околицю, в порівнянні з якою Таргувек здавався аристократичним районом? Чому вона не боялася? Кроне не знав і це його не обходило. Юстина вела його до, як вона сама сказала: “старого друга”. Вся ця справа була мутною, можна навіть сказати підозрілою, однак це зовсім не турбувало офіцера. Минув вже майже рік з того часу, коли його усунули від справ “Двійки” – навіть приголомшливий успіх справи Станяка цього не змінив – і йому було все одно. Перші місяці він інтенсивно тренував, намагаючись довести ногу до робочого стану, й це якось замінило йому нормальну працю, пізніше ситуація повністю прояснилася – Пілсудський не бажав, щоб Кроне брав участь в роботі II Відділу. Тому його перенесли в архів. Не дивлячись на протести шефа “Двійки” Тадеуша Бретцля.

-- Вже недалеко, -- зупинившись на мить, дівчина посміхнулася.

З-за рогу дерев‘яного сараю з‘явилися три тіні. Блиснула сталь. Кроне міцніше стиснув ручку тростини, готовий в будь-яку мить дістати метрове лезо, однак, Юстина його випередила.

-- Будемо сваритися, кохані? – прошепотіла.

Силуети непроханих гостей неначе вітром здуло. Кроне здивовано закліпав, його розум був отупілий – хоча саме сьогодні він навіть не нюхав алкоголю, проте вже довший час напивався до непритомності – але інстинкт бив тривогу. Скидалося на те, що дівчина дійсно була не проти бійки з волоцюгами. Те, як вона тримала зброю, розслаблені плечі свідчили про чималий досвід у таких інцидентах, досвід, який жодним чином не могла здобути елітна повія. А реакція нападників вказувала на те, що вони знають Юстину і в них немає охоти на сутичку з нею… Він підійшов, підняв їй підборіддя і поглянув у очі, на мить взяв за тонку руку. Зіниці в неї були нормальні, пульс спокійний – вона точно не була під впливом наркотиків.

-- А, підозрюєш, що це “порошок”? Як у твого приятеля? – тихо засміялася вона. – Ні, коханий, певні речі краще робити у тверезому стані…

-- Звідки ти знаєш про Станяка? – гаркнув Кроне.

-- Ми порозмовляємо про це в кінці нашої… прогулянки. Але якщо хочеш завернути, шлях вільний. Я навіть проведу тебе. Для безпеки, -- додала.

-- І тебе за це не покарають? – запитав він насмішкувато.

-- Покарають?

-- Хтось же тобою займався, не тільки навчив битися, але й втовкмачив певні реакції, немов у вправного воїна. Ти не відчуваєш страху, правда? Принаймні не так, як звичайні люди. І цей невідомий доброчинець наказав тобі привести мене до нього.

-- Що ти маєш на увазі, коли кажеш “реакції”? – відповіла вона запитанням. Здавалося, що в її очах промайнула іскринка тривоги.

-- Йдеться про автоматизм захисних рефлексів. Тоді ти завжди знаєш, як оборонятися, і в тебе ніколи не здригнеться рука. Ще можна виробити психічні реакції, це вже вищий пілотаж, тренування опирається в основному на працях російського вченого Павлова. Мета – під час небезпеки не відчувати страху, реагувати з незворушним спокоєм.

-- А, це… -- вона полегшено надула губки. – Може мій… вчитель і зробив щось таке, проте мене це не надто турбує. Ходімо?

Кроне мовчав, непомітно розглядаючись довкола. Це напевно не була засідка, принаймні не на цьому етапі – він не чув жодних підозрілих звуків, інтуїція підказувала йому, що на цю мить він у безпеці.

-- Ходімо! – вирішив він.

Вони вирушили вперед польовою, розлізлою після дощу дорогою, залишаючи позаду світло вуличних ліхтарів. Скидалося на те, що вони вийшли за межі міста. Десь збоку вимальовувався обрис лісу. Коли видимість скоротилася до кількох метрів, Юстина простягнула Кроне руку. Він не заперечував. Офіцер міг порадити собі сам, однак, не мав нічого проти того, щоб його вважали інвалідом. Насправді проблеми з ногою в нього були тільки при дуже різких рухах, але він вже навчився вдавати, що справи набагато гірші. Це запропонував інструктор з бойових мистецтв, пан Ушіда. Пропозиція, з якою “двієчник” цілковито погоджувався, він чудово розумів, що ймовірність виграти в безпосередньому бою в нього дуже мала. Єдиним шансом було захопити противника зненацька. Накульгування давало також чудовий привід користуватися паличкою з прихованою всередині шпагою…

Розташована на краю дороги хатина, куди явно вела його дівчина, не була нічим особливим – не дивлячись на глибоку ніч, можна було зауважити солом‘яну стріху, що вкривала дах і безлад, який панував на подвір‘ї, однак, жовте світло у вікнах, що сяяло, немов очі вовка, обіцяло відпочинок і відповідь на загадку. Схиливши голову, щоб не вдаритись в низький одвірок, Кроне зайшов у напівморок, освітлений тільки мутним сяйвом гасової лампи.

-- Здравствуйтє, гаспадін Кроне! – привітав його старший чоловік, який сидів у оббитому шкірою фотелі. Вишукано одягнений, з діамантовою шпилькою в краватці, він зовсім не пасував до сільської хати, так само, як невідомо звідки притягнені меблі.

-- З ким маю честь… -- “двієчник” замовк.

Він впізнав його. Граф Густав Корнт – Істрєбітєль, Мисливець…

-- Це тільки спроба помсти,