Адам Пшехшта - Шепіт у пітьмі

цим він зателефонував і попередив про свій візит, проте він був готовий чекати скільки треба, перш, ніж вартові перевірять всі документи й переконаються, чи дійсно в нього є дозвіл “Двійки” на відвідування об‘єкту. Без потреби. На вході його привітав Дістергофф. Останній раз вони бачилися кілька років тому, відразу після страти Каті.

-- Вітаю, Янку! – начальник в‘язниці двічі поцілував Кроне, не дивлячись на здивовані погляди.

-- Стільки часу, -- пробурмотів. – Стільки часу…

Кроне буркнув щось через стиснене горло, він не міг видобути з себе голос. Їхня остання зустріч дійсно мала місце роки тому, але не плин часу розділив колишніх друзів, це зробила смерть Каті. Вони пішли в кабінет Дістергоффа. Маруня залишився під дверима.

-- З кого хочеш почати? – запитав хвацько господар, збираючись витягнути пляшку горілки й стаканчики.

Кроне жестом зупинив його.

-- Я намагаюся не пити. Ти ж знаєш, в мене з цим… проблеми. Зараз, -- він знизав плечима. – не час для цього. Я повинен бути тверезим.

-- Ну, так, -- признав той. – Маєш рацію. Чим можу тобі допомогти?

-- Я чув, у вас тут різні дивні особи, -- почав обережно Кроне. – Хотілося б порозмовляти з кількома арештантами.

-- Арештантками, -- виправив його Дістергофф й іронічно скривився. – Колись ми утримували в основному чоловіків. Шпигування – це безумовно чоловіча професія, навіть якщо брати до уваги Мату Харі. Тепер все цілковито змінилося. В нас під замком є навіть дванадцятилітня дівчина. За подвійними ґратами. Колись вона мило посміхнулася вартовому, який приніс їй їжу, а потім видряпала око і перегризла горло…. Його товариш це бачив, але поки підбіг, все вже закінчилося.

-- Божевільна?

-- Ні, -- Дістергофф похитав головою. – “Марсіанка”.

-- Хто?!

-- Перепрошую за жаргон. “Марсіанами”, як в повісті Уелса, ми тепер називаємо тих, чию поведінку не можемо пояснити. Навіть з допомогою психіатрії.

-- Ти впевнений?

-- Впевнений. У нас в штаті є психіатр, -- почав пояснювати Дістергофф, побачивши скептичний вираз обличчя приятеля. – Агресія щодо інших і самого себе це норма. В нас щодня проби самогубства, два, три рази на тиждень напади на вартових. Ми вже звикли, -- запевнив сухо. – “Марсіани” виходять за ці рамки. Не тільки тим, що роблять, але і як вони це роблять. Той вартовий був дуже обережним, бо раніше інший в‘язень відгриз йому два пальці. А тут несподівано запхав голову в отвір призначений на піднос з їжею. Тому вона його дістала.

-- Може це випадковість, або вона щось йому пообіцяла…

Дістергофф закотив очі.

-- Боже, дай мені терпіння! – вигукнув він. – Серед моїх людей немає сексуально стурбованих, а вона худа, щербата дівчинка. І в нас є свідок цієї події. Вона дійсно тільки посміхнулася, нічого більше. Це “Марсіанка”.

-- А ті… -- Кроне завагався. – нормальні. Є тут зараз хтось цікавий?

-- Так, є в нас, наприклад, лісоруб, який під час випивки зауважив, що закуска закінчилася, тож вбив приятеля і зробив з нього шашлик. З цибулькою, -- уточнив Дістергофф. – І ми не вважаємо його “Марсіанином”. Зараз ведемо інтенсивне листування з психлікарнею в Творках, щоб вони забрали його до себе.

-- Він не небезпечний?

-- Ні, тільки не варто з ним пити…

-- Ну, так… -- дипломатично відкашлявся Кроне. – То скільки у вас “Марсіан”?

-- П‘ятдесят сім, але поговорити можна тільки з чотирма, решта зараз не тільки не відзивається, а взагалі не реагує на стимули. Їх доводиться годувати через трубочку.

-- Призначиш якогось вартового, щоб мені показав тут все?

-- Сам цим займуся. Хочу справити на “Двійку” гарне враження, -- відповів з посмішкою Дістергофф, встаючи з крісла.

Кроне пішов за ним, стиснувши зуби, він волів би будь-кого іншого – присутність друга болісно нагадувала йому про минуле, яке він прагнув забути. Вже кілька років він не ходив на православне кладовище, де спочивала Катя. Він похоронив її в пам‘яті так глибоко, що інколи йому доводилося довго згадувати, що означає ця болісна порожнеча і завжди присутня десь на задньому плані туга. Інколи йому про неї нагадували нічні кошмари, а зараз ця в‘язниця… Місце, де вона провела свої останні дні, місце, де вона померла.

Не дивлячись на те, що в коридорі до них долучив сержант Маруня, Дістергофф покликав ще двох вартових. Кроне не заперечував, він не думав, що дві лишні особи щось міняють. Він припускав, що “Марсіани” будуть розмовляти з ним незалежно від обставин, або не скажуть ані слова. В нього не було сил ні бажання проводити справжній допит, він приїхав сюди, керований якимось ірраціональним передчуттям, але чудово розумів, що обов‘язки не дозволять йому надто часто відвідувати Л-125. Або він чогось довідається, або йому доведеться дати собі спокій.

Вони повернули в наступний коридор, заскреготали ґрати. Вартові, що супроводжували їх, зняли зброю з запобіжників. Сектор Б-5 – інформував великий, виконаний чорною фарбою напис на стіні. Кроне стиснув кулаки – колись тут знаходилися камери смертників, в одній з них тримали Катю…

-- Наш перший гість, -- повідомив Дістергофф, зупиняючись перед заґратованою камерою. Махнувши рукою, він відправив ескорт вглиб коридору, а сам підійшов до виконаних зі стальних прутів дверей, підвівши Кроне, навіть Маруня тримався дещо позаду.

-- Один з тих, що зникають, -- пояснив. – Коли він хоче, то його майже не видно.

-- Як таке може бути?

-- Не знаю, -- буркнув дещо нетерпляче Дістергофф. – Ваші робили над ним досліди, був тут Наркєвич з якимись апаратами. Це нічого не дало.

Чоловік, що сидів у камері, виглядав років на тридцять. Його заможний, далеко не в‘язничний одяг яскраво контрастував з просякнутим запахом фенолу оточенням повним ґрат і замків.

-- Рідні приносять йому