Адам Пшехшта - Шепіт у пітьмі

вперше з‘явився промінь надії. Не дивлячись на свої габарити, Томчак вмів рухатися з грацією балерини, безшумно, наче привид. Якщо його було чути, то він цього хотів. Коли він з‘явився в дверях, Юстина двічі вистрелила. Перш, ніж вона втретє натиснула на гачок, Кроне разом з кріслом звалився назад і лежачи, копнув її в живіт обома ногами. Запанував хаос, задзвеніли шибки, тріскаючи від куль, що летіли з усіх боків, до хатини заслизнули спритні, швидкі, немов блискавка тіні.

-- Клята шльондра! – вилаявся Томчак, встаючи з землі.

Затремтів, спочатку несміло, запалений кимось гніт гасової лампи. За мить стало світліше. Кроне відчув, як хтось допомагає йому встати, розрізає пута на руках.

-- Міг би стукнути її й раніше! – гаркнув з претензією в голосі Томчак. З болісною гримасою він масував собі грудну клітку. – Здається ребро зламане. Цей куленепробивний жилет до сраки.

-- Не скимли, горило, головне, що ти живий, -- буркнув Пренглер-Вільчинський.

Одягнений в чорне, з вимащеним сажею обличчям він привітався з Кроне коротким потиском руки.

-- Сідайте, полковнику, -- запропонував, ставлячи перевернутий фотель. – Це все, мабуть, змучило Вас.

Чоловіки в мундирах з вимащеними, як у Пренглера обличчями, виволокли з хати тіло Корнта. Пластичні, неймовірно швидкі рухи солдатів вказували, що вони належать до елітного підрозділу жандармерії. Це було останнє полювання Мисливця… Двоє підняли Юстину, почувся скрегіт наручників.

-- Ну, ну… Вітаю. Я недооцінила вас. Мій ментор теж, -- сказала дівчина без будь-яких емоцій. – А здавалося, що він такий компетентний…

-- Ти поставила не на того коня, сонечко, -- відповів іронічно Пренглер. – Корнт був ізгоєм, його переслідували росіяни. Раніше чи пізніше вони вбили б його, але ми їх випередили.

-- Росіяни? – Вона закусила губи. – Але він був…

-- “Був” тут пасує ідеально. Колись. Потім щось пішло не так і пан граф втратив прихильність комуністів. Коли він почав тренувати тебе, то знав, його дні полічені. Просто хотів померти в компанії. Ти не була для нього ніким важливим, твоїм завданням було потримати його за руку.

-- Це і так більше, ніж отримала твоя красуня, мало того, що померла в самотності, то ще й вбив її об‘єкт її чистих, дівочих мрій, -- огризнулася Юстина.

Пренглер зневажливим жестом наказав вивести дівчину і підсунувши собі другий фотель, зайняв місце напроти Кроне. Томчак ще раніше всівся на столі. Вони залишилися самі.

-- Ви можете мені пояснити, що тут відбувається? – попросив Кроне.

-- Зараз, -- пообіцяв Пренглер. – Спочатку я хотів би довідатися, що, в біса, вона мала на увазі?!

-- Ти що, повірив цій шльондрі? – Здавалося Томчак непогано бавиться.

-- Ні, але вірю Янкові, й зараз я питаю його.

Кроне зітхнув, механічно помасував шрам на щоці. Вперше його підвладний – колишній підвладний – звертався до нього на ім‘я. Отже, не дивлячись на те, що минула купа часу, смерть Марії Корнт багато для нього важила. Колись він приховав від Пренглера правду, це було викликано як співчуттям, так і прагматизмом – тоді Пренглеру ще тільки додаткових докорів сумління бракувало. Однак зараз, через стільки років, така поведінка не мала сенсу. Колишній юнак перетворився у загартованого ветерана.

-- Марія залишила щоденник, -- сказав він. – Страшно екзальтований, немов якоїсь гімназистки. Вона закохалася в тобі. Серед іншого написала, що хоче померти за тебе. От і померла, -- Кроне знизав плечима. – Коли ти бився з Жарським, вона підняла револьвер. Гадаю, хотіла тебе захистити.

-- А я її вбив…

-- На твоєму місці так поступив би кожен, ти ж не міг прочитати її думки.

-- Де той щоденник?

-- Я спалив його, -- признав Кроне. – Тепер ти все знаєш…

-- Але звідки, матері її ковінька, про це знала Юстина? – кинув Томчак.

-- Мабуть, Корнт читав щоденник своєї небоги, адже він повинен був контролювати її, а подробиці інциденту вияснила совіцька розвідка, -- знизав плечима Йоган. – Здається пан граф розмовляв з Юстиною про різні справи…

Вони довго сиділи мовчки, нарешті Томчак, крекнувши, відірвався від стола і розпалив вогонь на кухні. Лаючись під носом і грюкаючи посудом, він обшукував якісь шафи й скрині, і врешті-решт кинув в окріп жменю змеленої кави.

-- Прошу, пане полковнику, пане майоре, -- шанобливо вклонившись, він подав їм надщерблені чашки. Собі взяв найбільшу і всипав до неї рештки цукру з якоїсь коробки, зовсім не переймаючись начальством.

-- Ти зовсім не змінився, горило, -- Кроне недовірливо похитав головою.

-- Тобто я й далі красунчик з гострим, немов бритва розумом? – вишкірився Томчак.

Полковник відповів йому змученою посмішкою, ковтнув пекельно міцної кави.

-- Що тепер буде зі мною? – запитав.

-- Ти повертаєшся на роботу, -- сказав Томчак безтурботно.

-- Невже милостиво пануючий довічний Керівник Держави змінив думку?

В голосі Кроне не було злості, лише змішана з безнадією насмішка.

-- Перш за все змінилися обставини, -- відповів спокійно Пренглер. – Таких, як ти, “нечутливих” на одичні стимули, є вже сотні, в тому числі кілька в “Двійці”. Троє чи четверо з них в жодному разі не могли контактувати з російськими апаратами. Отже, було зроблено висновок, що ця дійсно дивна властивість не має нічого спільного з будь-яким “програмуванням”, гіпнозом чи іншою хернею. Щось відбувається, але хоч вбий нас, ми не знаємо що і чому. Зрештою, це тільки частина ширшого процесу. Пам‘ятаєш ту дівчинку, яка полоснула тебе ножем?

Кроне кивнув головою.

-- Тепер таких море. Не тільки дівчаток, трапляються і дорослі. Нас ще не залило, але мало бракує. Вони вбивають без причини, вводячи свої жертви в ступор, подейкують, що деякі стають майже невидимими, інші – читають думки. От