Iрина Давидова - Моя слабкість, Iрина Давидова

Глава 5

Ніна.

Важко зітхнувши, довелося-таки перебиратися в ліжко грубіяна. Правда, я не розуміла, чому він пристав зі своїм проханням. Невже думає, що я розтечуся калюжкою перед ним. А ось фігушки йому, нехай навіть не мріє.

Укутавшись в плед, я перейшла на ліжко і демонстративно відвернулася до стіночки, щоб не бачити цього нахабного бовдура. Але наступної секунди Гриша зірвав з мене мій кокон і накрив ковдрою, а сам пішов на канапку, не забувши погасити світло.

Чого це раптом?

Я піднеслася, намагаючись розгледіти грубіяна, але в темряві це було неможливо. Я закуталася в ковдру і попкою притиснулася до теплої стіни. Ах ось воно що! Невже так переживає за мене? Боїться, що помру і моє тільце шукатимуть батьки? Правильно, дядечко, бійся.

Посміхнувшись, поклала голову на подушку і тільки почала засипати, як почула крізь сон незадоволене бурчання. Різко зажмурилася від яскравого світла, яке світило мені прямо в очі.

— Чай я за тебе пити буду? — почула над головою і, зітхнувши, розліпила очі.

— Точно. А я думаю, чого мені не вистачає.

Я піднялася на подушках і забрала гарячу чашку з рук Гриші. А нічого у нього таке ім’я, піде. Відразу якось незвично було, а тепер навіть подобається. Просто ніколи раніше не було знайомих з таким ім’ям.

— Пий, а то так довго будеш зі своїми соплями ходити.

— Якби не твій амбал, я б була здорова.

— А може, ти перебільшуєш?

Я примружилася.

— Ти про що?

— Не наговорюєш випадково на Пашку?

Я зробила ковток чаю і суворим поглядом подивилася на грубіяна.

— Тобто, те що він запропонував трахатися і демонстративно дістав ніж, цього мало?

Протягнула йому чашку, ледь не розливши гарячий чай на його груди, і відвернулася до стіни, накрившись з головою.

— Я не це мав на увазі. Припини поводитися нерозумно.

— Нерозумно? — знову ковдра вбік. — Я поводжу себе нерозумно? А нічого, що ти мене утримуєш тут силою? Нічого, що я проти волі перебуваю в лісі? Знаєш, що? Я хочу додому!

— Ні, — рявкнув він і, піднявшись з ліжка, зі стуком поставив чашку на тумбочку. — Спи!

Вимкнув світло і, ймовірно, ліг на канапку. А я так і лежала, дивлячись у темряву.

Напевно, я чогось не розумію. Може, мені радіти треба, що потрапила в руки бандита і тепер не знаю, як вибратися? Можливо, інша молода дівчина попливла б від такого самця як Гриша? А я що? Я хочу додому. Ну і що, що мені симпатичний грубіян? Це ж нічого не означає. Все одно він бандит.

Сумно зітхнувши, прикрила очі та заснула.

— Лікарка, прокидайся, обід вже, — почула крізь сон голос Максима і тільки повернулася на інший бік, не реагуючи на його слова.

У горлі дерло, навіть розмовляти не хотілося.

— А Гриша пішов сніг у дворі чистити.

Я одразу ж відчинила очі.

— Що, зовсім дурень? — вимовила хриплим голосом і, зірвавшись з ліжка, підлетіла до вікна, біля якого стояла канапка. — І де він?

— Напевно, з іншого боку, біля лазні.

— А ти тоді що тут робиш? Зовсім не розумієш, що йому не можна напружуватися? У нього ж знову почне рана кровоточити.

— Ти лікар, чи я? Спробуй доведи йому.

Я зітхнула і, шмигнувши носом, виперла Максима з кімнати, закривши двері на гачок.

Ну ось що за людина цей Гриша? Ну знає ж, що напружуватися не можна. Ні, сніг пішов розчищати. Ось як назвати цього незносного чоловіка?

Озирнувшись у пошуках одягу, згадала, що вчорашні речі залишила в пранні, а ті, що привіз Макс, я так і не занесла в кімнату.

Зітхнула і пішла за сумками. Швидко відшукала штани та кофту, відкрила нові шкарпетки та, все це надівши на себе, схопила пуховик і вилетіла в коридор. Помічник Гриші крикнув мені про валянки, які тут же прилетіли під ноги.

— Дякую! — буркнула у відповідь, натягуючи на ноги теплі валянки.

Турбота не знає межі.

Вискочивши на вулицю, я оглянулася. Гриша дійсно чистив сніг, прокладаючи доріжку до лазні. Я зітхнула і пройшла до чоловіка.

— Ти навіщо це робиш? — крикнула я, натягуючи на голову капюшон.

— О, хвороблива прокинулася. Бігом у будинок йди.

— Гриша, тобі не можна перенапружуватися. Рана буде кровоточити.

— Я не напружуюся. Пішла в будинок.

Мені не подобався його тон, як, власне, і поведінка. Я нахмурилася і тільки збиралася підійти ближче і відняти лопату, як мій погляд зачепився за мотузку з випраною білизною. І начебто все так і повинно бути, крім одного. Моя білизна! Він виправ мої труси та вивісив їх на загальний огляд. І я розумію, що навколо ліс і дикі звірі, але ж це ж міг бачити Максим! А може, це він прав їх? Та хто їм взагалі дозволяв чіпати мої речі?

— Що це? — ткнула пальцем у бік трусиків.

— А, красиві, так, — відзначив Гриша і, здається, посміхнувся.

— Смішно? Хто дозволяв чіпати мою білизну?

— Смішно замерзли. Виглядають як труси вірності, майже залізні. А виправ, бо в пранні лежали.

— Господи... — прошепотіла я, прикривши очі. Соромно як.

— Чи ти вважаєш за краще не змінювати білизну тижнями? Сказала б про свій фетиш, і я б не чіпав.

— Що ти несеш? Який фетиш? Пфф. Будь ласка, Гриша, більше ніколи не чіпай мою білизну.

Мені було жахливо незручно. Чоловік, якого я абсолютно не знаю, стирає мої труси. Та я б чоловікові не дозволила цього робити, не кажучи вже про чужого.

Сором. Просто сором.

— Гаразд, наступного разу ти мої труси будеш прати.

— Ха-ха! — я закотила очі і, притупнувши ногою, рушила в бік грубіяна.

— Ось і домовилися, — відповів він і, не дивлячись, жбурнув сніг з лопати прямо мені в обличчя.

Тфу! Чудово.

Я застигла на місці, намагаючись прийти до тями і зрозуміти, чи прилетить наступна жменя снігу в мене. Але здається, Гриша помітив, що кинув у мене, і голосно вилаявся. Я витерла ніс, коли він, відкинувши лопату, підійшов до мене і почав витирати з обличчя сніг, який прямо зараз перетвориться на бурульку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍