Катя Кірініна - Вибач та зрозумій, Катя Кірініна

4.

Андрій

— Не думаю, що це хороша стратегія, ви ж розумієте, Андрію Олексійовичу, ми робимо все, що в наших силах, але поляки самі затримують вантаж.

Директор відділу закупівлі вже як пів години намагається мені пояснити, що той курс, який я вибрав для нашої компанії, звернув трохи не в той бік, і постачальники матеріалу крутять мною як хочуть.

Це викликає повагу. Але я ніяк не можу зрозуміти, звідки у цього дорослого на вигляд чоловіка, з'являються сили мені суперечити?

— Так що, давайте все ж таки розглянемо варіант зі зміною постачальників і знайдемо єдино правильне рішення, з ситуації, що склалася? — виніс свої пропозиції молодий чоловік.

— Дмитре, я питав твою думку? — з тоном, властивим усім начальникам, питаю я. – Чому мені весь час здається, що ти рахуєш мої гроші?

— Я ... просто ... ви ж самі ... — мимрить він, і не може підібрати слова, після мого питання.

— Я тебе зрозумів, — киваю головою, — але ти мені скажи, чому ти думаєш, що я не передбачив варіант того, що Варшава спеціально затримуватиме вантаж? Ми ж із ними все одно не розрахувалися.

— Тоді не можу зрозуміти, що ви маєте на…

— Добре, ти можеш бути вільним, — відпускаю цього нещасного, він вже мені набрид своїми невиразними відповідями після того, як я зробив йому зауваження.

Чому я взагалі не звільню його, адже давно зрозумів, що Дмитро просто даремно займав чуже місце? Напевно, тому, що останнім часом мені ніколи вислуховувати думки моїх відділів. Я так уперто займався відновленням свого шлюбу, що забув про справи. Мені такий варіант зовсім не властивий, але іншого – я не бачу. Потрібно повернути дружину назад у реальність, і не допустити, щоб Олеся знову зірвалася та пішла у депресію, яка стосується мене безпосередньо.

— Вероніка, принеси мені договори, я готовий їх підписати, — говорю в селектор, а потім відкидаюся на крісло.

Сьогодні дуже важкий день, і мені так вже хочеться вийти з офісу та поїхати додому, але є справи. Не можу зараз усе пустити на своїх заступників, іноді треба побути начальником та управляти бізнесом, з яким ми давно знайомі, але щоразу як перший.

Дивлюся у вікно, думаю про дружину та про те, чим вона займається. Після нашого романтичного вікенду Олеся була веселою й бадьорою, але смуток в очах все одно залишився, а я так уже втомився бачити її гарні й сумні очі, що сил немає.

Як так вийшло, що молода і красива жінка, настільки засмучена, що постійно зневіряється, навіть тоді, коли здавалося все добре?

Я люблю свою дружину. Люблю настільки, що кожне її падіння сприймаю як своє власне. Мені завжди хочеться захистити цю жінку від усіх бід, щоб жодна погана думка не відвідувала її красиву голову, але щоразу стикаюся з тим, що в Олесі настільки пригнічений стан, що відкривалася чорна діра для таких ось поганих думок.

— Ти мене чуєш? — повертаю голову і бачу свою помічницю Вероніку, що тримає теку з документами.

— Ні, не чув, що ти казала? – намагаюся зрозуміти, чому вона весь час мені тикає, наче я не ясно дав їй зрозуміти, що між нами будуть суто ділові стосунки. – До речі, ти замовила моїй дружині квіти?

Знаю, роблю з помічницею не зовсім правильно. Знаю напевно, що вона в мене закохана, але нічого з собою вдіяти не можу. Вероніка просто помилка, та, яка вгамувала одного разу мій сум і на цьому все закінчилося, принаймні для мене.

Мені не потрібна була коханка, так вийшло, що мої стосунки з дружиною більш ніж влаштовували, і я дійсно люблю Олесю. Але та слабкість із Веронікою може вийти боком.

— Замовила, — помічниця робить таке незадоволене обличчя, наче я попросив її підготувати річний звіт за ніч. – Їх уже мали доставити. У вас все знову добре?

— Про що ти? У нас завжди все було добре, – розумію, я худоба, але треба зараз обрубати все, щоб потім не було зайвих рухів. — Вероніка, у мене з дружиною все чудово, прошу вас більше не ставити подібних питань, і знову повернутися до режиму "начальник—підлегла", аби уникнути незручностей, які можуть призвести до несподіваного звільнення.

З одного боку, мені не хотілося розлучатися зі своїм помічником, вона була для мене паличкою—виручалочкою. Дуже розумною і спритною, завжди розуміла мене без слів і виконувала свої обов'язки на п'ять із плюсом. Але з іншого, розумів, що наші стосунки вже давно перейшли тонку грань і тепер, косі погляди Вероніки переслідуватимуть мене всю її кар'єру в моїй компанії.

— Можеш бути вільною на сьогодні, — кажу, підписуючи останній документ, наче звільняючись від обов'язків на сьогодні. Хотілося просто поїхати додому і розслабитися, сьогоднішній день дався мені важко, сам не розумію чому.

— Як скажете, Андрію Олексійовичу, — все ж з тим незадоволеним тоном, відповіла Вероніка і поспішила з мого кабінету.

Дивлюся їй услід і думаю, чому я не тримався з нею дистанції? Адже все було чудово, а тепер стосунки назавжди зіпсовані, бо дівчинка подумала, що зможе стати для мене кимось більшим, ніж просто випадковістю на одну ніч. Не можу зрозуміти, як це взагалі зі мною вийшло?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно