Драч Марія - Маленька, Драч Марія

- Що вам від мене потрібно? – я спробувала вивільнитися, але в мене звісно нічого не вийшло.

- Я чітко сказав, що поки не поверну тебе додому, нікуди не відпущу, - Габріель схилився до мене, я відчула слабкий аромат сигарет. Цей аромат чомусь розбурхав у моїй підсвідомості якісь дивні почуття. Напевно, це через стрес.

- Добре, - мій голос здригнувся. Знаходитися занадто довго під пильним поглядом цих чорних очей мені ставало все складніше.

- Я твоєї згоди не питав, - Габріель повів мене до ліфту.

Я намагалася триматися на відстані та вести себе максимально тихо. Хай вже поверне мене додому та щезне з мого життя немов страшний сон. Поки ми їхали в ліфті, я помітила, що Габріель все ж тримає в руках коробку. Сподіваюсь, він знову не запропонує мені цей принизливий дарунок.

Дивлячись собі під ноги, я трішки зніяковіла через те, що стою в капцях. Мені тільки переохолодження не вистачало. Моє здоров’я слабке, а якщо підвищиться температура, то я ще довго буду лікуватися, а вихідний мені на роботі ніхто не дасть. Виженуть і я навіть думати не хочу про те, де потім брати гроші на їжу.

Коли ми вийшли до холу, нас привітливою посмішкою зустріла адміністраторка. Габріель проігнорував дівчину та поспішив на вулицю, де все ще йшов дощ. Я трішки здригнулась, відчувши, що холодний вітерець забрався під мою кофту. Автівка стояла в лічених метрах від готелю, але відстань між нами була залита великою калюжею.

- Іди-но сюди, - Габріель підхопив мене під попу, я від несподіванки запищали. - Не кричи мені на вухо, краще хапайся за мене, бо впадеш.

Я зробила так як було сказано, побоюючись впасти. Чоловік зробив декілька великих кроків та опинившись біля автівки, швидко посадив мене в салон. Я навіть не встигла намочитися.

Під’їхавши до мого будинку, я полегшено зітхнула. На щастя, весь цей кошмар, який не встиг перетворитись на щось серйозне, скінчився. Ми зупинилися біля під’їзду, я подивилась у вікна квартири – усюди горіло світло. А якщо так, то батько вже давно спить. Він завжди залишає світло увімкненим, коли нап’ється.

- Батькові скажи, коли до тями прийде, щоб мені зателефонував, - раптово заявив серйозним тоном Габріель.

- Добре, - тихо відповіла я.

- Забери, - чоловік простягнув мені коробку.

- Ні, вже сказано було, що не візьму, - я прочистила горло та вийшла на вулицю.

Дощ йшов ще дужче, напевно не збираючись припинятися. Я швидко стрибнула під дах під’їзду, та прикрила долонею рот. А ключі! Вони ж дома залишилися!

- У чому справа? – Габріель опустив скло, уважно подивившись на мене.

Я лихоманливо почала перевіряти свої кишені, хоча добре розуміла, що ключі завжди лежать у сумочці, а сумка зараза вдома. Це було настільки безглуздо, що навіть захотілось сміятися. Якісь нещасні залізні двері без домофону перешкоджають мені шлях до моєї теплої затишної кімнатки.

- Чому стоїш? – Габріель підійшов до мене, а машину залишив відкритою.

- Можна подзвонити? В мене ключів немає, - іншого виходу я просто не мала. Тому довелося просити допомоги в людини, яка ледве не зґвалтувала мене. Жорстокий жарт.

- Тримай, - Габріель дав мені свій телефон.

Номер тата я знала напам’ять, але це мені зовсім не допомогло. Я намагалась додзвонитися декілька разів, але відповіді не почула. Можливо, якщо б не було дощу, то дядько Микола вийшов на вечірню прогулянку зі своїм псом. А так… Це було просто нечесно.

- Не відповідає, - я повернула гаджет Габріелю.

- Погано, але стояти тут та просто чекати поки хтось вийде чи навпаки – зайде, я тобі не дозволю.

Я ще раз подивилась на вікна своєї квартири, чітко відчувши хвилю ненависті, що народилась через усю цю ситуацію. Батько програв мене на цілу ніч. Я ще не до кінця вірила в це, навіть незважаючи на те, що переді мною стояла людина, яка мене й отримала у якості дарунку. Мені дуже хотілося, щоб шум дощу хоча б на декілька хвилин поглинув думки в мої голові.

- Чому мовчиш? – Габріель узяв мене за підборіддя та підняв голову, наші погляди зустрілися. – Йдемо в машину, там тепліше.

- Ні, - я прибрала від себе чужу руку та відійшла до самісіньких дверей. Металева поверхня віяла холодом, що одразу заповз мені під шкіру.

- Ти так дивна. Як треба укластися під незнайомого чоловіка, ти покірно йдеш, мовчиш. А зараз, коли я пропонує свою допомогу, ти відмовляєшся.

- Вона… Вона мені не потрібна, - твердо відповіла я.

- Припини, - Габріель закотив очі. – Потрібна! Ще як потрібна! Повір, ніхто, окрім мене тобі зараз не допоможе. Твій татко ліпше позбудеться тебе, ніж поміч запропонує.

- Це брехня! – закричала я. Слова Габріеля були правдивими, я в цьому сьогодні вже переконалася, але я наївно сподівалася, якщо про це не казати вголос, то вони, ці слова, перетворяться на брехню. Але цього не трапилося.

- Правда. Справжнісінька правда. Маленька, твій татко програв тебе. Ти це розумієш? Програв рідну дочку, - Габріель схопив мене за плечі та труснув. – І після цього ти вважаєш, що він спроможний тобі допомогти? Зараз саме тут є тільки я і ти. Ніщо не зупинить мене, щоб скрутити тебе, а потім трахнути.

Я злякано дивилася на чоловіка та відчувала, що його пальці з кожною новою секундою все сильніше стискають мої плечі.

- То що ж вас зупинило? – тихо спитала я.

- Сам не розумію, - він відпустив мене. - Не можу цього зробити. Відчуваєш різницю? Твоєму батькові плювати, а незнайомій людині – ні.

- В нього не було іншого вибору, - моя спроба виправдати вчинок тата виглядала жалюгідною. Я це розуміла тому жалюгідною вже відчувала себе.

- Вибір завжди існує, - відповів Габріель, підвищивши голос. – Я скоріше сам себе розідрав б, аніж дозволив моїй дитині страждати. Але, здається, тебе все цілком влаштовує. Я востаннє пропоную тобі сісти в кляту машину, погрітися та почекати, коли відчинять двері.

- Ні, - відповіла я, опустивши очі додолу.