Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Я гляну на нього, а він дивитиметься на мене спокійними сірими очима прабабці Моррісон, і мені доведеться відвести погляд. І через якийсь час дорогою додому виявиться, що я плачу, і увесь наступний місяць намагатимусь розібратися чому.

* * *

Усе знов і знов повертається до прабабусі.

Я легко можу уявити їх із Меттом заглибленими в розмову. Прабабуся Моррісон сидить дуже прямо на стільці з високою спинкою, а Метт – навпроти неї. Він уважно її слухає, киваючи, коли погоджується, або ж чемно очікує можливості заперечити, коли ні. Він поштивий, але не боїться її, і вона це знає, і їй це подобається. Це видно в її очах.

Дивно, правда? Вони-ж бо, звісно, ніколи не зустрічалися. Прабабуся дожила до глибокої старості, але все одно, до того моменту, коли Метт народився на світ, її вже давно не було серед живих. Вона ніколи не приїжджала до нас, ніколи не покидала берегів Ґаспé, та все ж, коли я була маленька, то відчувала, ніби вона якимось загадковим чином завжди була «з нами». Бачать небеса, її вплив був дуже значний, так, наче вона десь поруч. А стосовно неї і Метта – думаю, я від самого початку відчула, що між ними був якийсь зв’язок, але який саме – сказати б не змогла.

Батько часто розповідав про неї історії, куди частіше, ніж про свою матір, і більшість із них ілюстрували якийсь моральний принцип. На жаль, він не був аж такий талановитий оповідач, і його оповідки мали довшу мораль, ніж саму історію. Була одна про протестантів і католиків, наприклад, про тертя між ними в одній громаді, що призвело до бійок між ворожими ватагами хлопців. Але сили були нерівні – протестанти переважали католиків, отож прабабця постановила, що її сини мають битися «на боці противника», щоб зрівняти шанси. Гра має бути чесна – ось що ми мали взяти з цієї казки. У ній не було ні батальної сцени, ні крові й слави, тільки повчання: грати по-чесному.

А ще фігурувала знаменита прабабусина відданість освіті. Від таких оповідок у Люка склянів погляд. Усі чотирнадцятеро її дітей закінчили початкову школу, що було майже нечувано в ті часи. Домашня робота вважалась важливішою за допомогу по господарству, дарма що кожен кусень хліба треба було виростити своїми руками. Освіта була її мрією понад мріями, пристрастю такою сильною, що скидалась на хворобу, і ця хвороба заразила не тільки її власних дітей, а й покоління ще не народжених Моррісонів.

Батько говорив про неї так, ніби вона була зразком досконалості; неупереджена, добра й мудра як Соломон – такий опис мені було трохи складно співвіднести з її фотографією. На фотографіях вона подібна до звичайної козир-жінки. З одного погляду на неї зрозуміло, чому немає історій про те, як її діти погано поводилися.

А де був її чоловік, наш прапрадід, при цьому всьому? Десь у полі, певно. Хтось же мав там бути.

Але всі ми знали, що вона була жінка видатна; цього не могло приховати навіть батькове невміння гарно розповідати. Пам’ятаю, як одного разу Метт запитав, які ще книжки, окрім, звісно, Біблії, вона ставила на ту свою підставку. Йому було цікаво, чи читала вона романи: може, Чарлза Діккенса або Джейн Остін. Але батько відповів – ні. Романи її не цікавили, навіть популярні. Їй не хотілося «втекти» від світу, їй хотілося його пізнати. Вона мала книжки з геології, про рослини, про Сонячну систему; була в неї одна, що називалася «Відблиски створення світу», над якою, як батько пам’ятав, прабабуся цокала язиком і хитала головою – в ній ішлося про геологічне формування планети. Книжка була ще додарвіністська, але, як і його вчення, не повністю відповідала Біблії. Це символізувало силу її поваги до знань, казав наш батько, і хоч це її й непокоїло, та вона не забороняла дітям і внукам читати тієї книжки.

Багато з описаного в книжках було, скоріше за все, поза її розумінням – вона жодного дня не ходила до школи, але все одно прабабуся їх читала і прагнула осягнути. Мене це вражало, навіть малою. Та й тепер мені це здається зворушливим. Той голод до знань, те поривання за такої виснажливої праці – все це видається мені гідним захоплення й водночас сумним. Прабабуся була від природи схильна до науки, там і тоді, коли про таке й не чули.

Та вона досягла успіху у свій спосіб. Я й не сумніваюся, що наш батько був для неї як зіниця ока, бо саме в ньому вона нарешті побачила можливість здійснення своєї мрії про освіченість її сім’ї та інтелектуальний труд. Він був наймолодший син її наймолодшого сина. Брати виконували за нього роботу по господарству, щоб він міг закінчити старшу школу – найперший у родині. Після випускного (він мав найкращі оцінки у класі з усіх предметів; можу собі уявити прабабусю, що керує урочистостями, її суворе через притлумлену гордість обличчя), батькові спакували наплічника: чисті шкарпетки, носовичок, брусок мила й атестат про закінчення старшої школи, й відправили у світ шукати долі.

Він прямував на захід і південь, подорожуючи від міста до міста, беручись до роботи там, де міг її знайти, не відхиляючись від широкої блакиті річки Святого Лаврентія. Діставшись Торонто, тут він на якийсь час осів, але не надовго. Можливо, місто його бентежило: всі ці люди, весь цей шум, хоча я пам’ятаю його людиною, яку нелегко збентежити. Вірогідніше, життя в місті йому здавалось порожнім і позбавленим мети. Це краще пасує моєму враженню про нього.

Коли він знову вирушив у дорогу, то прямував на північ і трохи на захід, подалі від так званої цивілізації, а коли йому виповнилося двадцять три, осів у Кроу-Лейку – громаді, дуже подібній до тих, що їх він залишив тисячі миль позаду.

Коли я дорослá до того, щоб міркувати про такі речі, мені здавалося, що батькова родина, певно, була розчарована, що він залишився жити в такому місці, бо ж вони пожертвували так багато, щоб дати йому змогу знайти себе. Минув якийсь час, перш ніж я зрозуміла, що вони схвалили його вибір. Вони знали, що, попри місце розташування, життя у цих громадах дуже відрізнялося. Батько мав роботу в банку в Струані, ходив на неї в костюмі, мав машину і побудував низький, прохолодний, затінений деревами будинок біля озера, далеко від пилу й мух, що супроводжували фермерські подвір’я.