Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

поруч із місцями злочинів, щоб ерозія не викривала трупи.

Вільям підготувався добре. Мені досі дивно було чути, як люди звично промовляють ім’я Джо Віка — немов говорять про Чарльза Менсона чи Теда Банді.

— Фактично. Тепер моєю системою користується ФБР. Місцеві правоохоронні органи також почали задіювати її в розслідуваннях.

— Упевнений, не одній сім’ї це принесе омріяний спокій.

І горе. У багатьох із них лишається надія, що одного дня кохані повернуться додому. Це якраз найтяжче. Вони хочуть почути від мене, ніби надія досі є. А я її не маю.

— Кріс був хорошою дитиною. Справді хорошим хлопцем. Розумію, всі так кажуть. Але він добре вчився. Тримався подалі від неприємностей. Коли я повертався додому, там зав­жди було прибрано. Отакою дитиною він був. Коли ми приїжджали в магазин іграшок, він віддавав назбирані гроші на благодійність Армії Спасіння. Отакий от хлопець.

Як по живому, Вільяме. Я сподівався на наркомана, що втік із дому. Та ніякого наркомана на фото не бачу. На вигляд Крісові років дев’ять. Круглі щічки. Безглузда посмішка. Такий серйозний.

— Що сталося?

— Кріс не повернувся додому.

— Скільки часу минуло між цим знімком та його зникненням?

— Десь місяць.

— А що поліціянти?

Вільям знизує плечима.

— Робили своє. Опитали сусідів. Розвісили оголошення. Фото навіть у новинах показали. На цьому все. Я телефонував детективам, та на мої дзвінки вони відповідали все рідше. Оголошення заклеїли, а в новинах почали показувати інші випадки. Чергову білу дівчинку з Колорадо чи ще когось.

Він затинається, усвідомивши, що сказав.

Я киваю. Для кожного з нас білі й чорні злочини — речі різні. Причин багато. Одні, звичайно ж, засновані на упередженнях, інші — на сприйнятті своїх і чужих соціальних груп. Білі ігноруватимуть повідомлення про вбивства чорних у бідних райо­нах міста, та якщо злочинець застрелить у церкві дев’ятьох чорних християн — гніватимуться, як і решта населення. Бо зможуть ототожнити себе з жертвами.

— Були якісь зачіпки?

Вільям хитає головою.

— Нічогісінько. Принаймні поліція мені ні про що не пові­домляла.

— І де це трапилось?

Настає помітна пауза.

— У Віллоубруку. Біля Лос-Анджелеса.

— Південь Лос-Анджелеса?

Він киває.

Я дещо пригадую про цей район, більш відомий як Південний централ. Біля Комптона. Територія банд — принаймні якщо вірити фільмам, які я бачив. Та на цьому підозри не збудуєш. Хоч я й помічаю його вагання. Це район із надзвичайно високим рівнем убивств.

— Кріс був хорошим хлопчиком, — каже він, остерігаючись моїх упереджених висновків.

— Я вам вірю. То його викрали? Просто так?

— Ага. Ані записки про викуп. Ані погроз. Він просто зник.

Сама згадка про можливий викуп породжує підозри. Я чув, що кожного дня викрадають сотні людей, пов’язаних із наркотиками. Членів їхніх родин тримають у заручниках, бо одна сторона вимагає чогось від іншої. Родини не поспішають звертатися до поліції й розповідати, що їхнього сина викрали, бо батько вчасно не повернув борг за кокаїн.

— Боюсь, я мало що можу зробити. Я навіть не знаю цієї місцевості. Якби ж я міг допомогти. Ви ще живете з матір’ю хлопчика?

— Вона померла. І ні, її сім’я не викрадала Кріса, — додає він, припускаючи, що я міркую про проблеми з опікою.

— А вам це відомо, бо..?

— Бо Кріс мертвий.

— Чому ви такий упевнений?

Розмова повертає кудись не туди.

— Бо Кріса немає вже дев’ять років. Я знаю, що додому він не повернеться.

— Дев’ять років?

Слід не просто охолонув. Він зник цілком і повністю.

— Я знайомий зі статистикою, докторе Крей. Я бухгалтер. Рахувати вмію. Кріс не втік і не зник безвісти. Хтось його викрав і вбив. І бозна-що ще…

Він кидає погляд на другу пляшку пива, яка стоїть передімною. Я вагаюся: підсунути до нього — чи піти вилити в раковину?

— Отже, минуло майже десять років. Чого ви хочете від мене?

— Хочу знайти вбивцю. Знайти людину, що забрала мого хлопчика.

— Та людина могла давно померти.

— Або ж це хтось із сусідів. Хтось, із ким я бачуся кожного дня. Він може бути прямо у нас під носом. Як Лонні Франклін.

Лонні Франклін, знаний як Безжальний Сплюх, — серійний убивця з Південного централу Лос-Анджелеса, був активним протягом цілих трьох десятиліть. Його жертви, здебільшого наркозалежні повії, були невидимками. Їхні вбивства списували на наркотики, а провину цинічно звалювали на самих загиб­лих. На десятки змучених життям жінок просто не звертали уваги, і все це під носом у поліції та сусідів Франкліна.

— У вас є підозрювані?

— Ні. Я обійшов усіх, стукав у кожні двері. Я бачив підозрілі речі, докторе Крей, та ані натяку на те, що сталося з моїм хлопчиком, не отримав. Показати пальцем не було на кого. Я говорив з учителями. З кожним дорослим, що міг би контактувати з моїм сином. Нікого.

Я роблю ковток і обдумую відповідь.

— Не думаю, що можу чимось зарадити, — я вирішую не повторювати, що набір даних занадто малий. — У регіоні зникали інші діти?

— Було декілька випадків. У поліції кажуть, що для схеми цього замало. Звісно, сім’ям жертв Франкліна казали те саме. Мовляв, немає причин вважати, ніби на волі розгулює активний серійний убивця, — він випереджально підводить руку. — Я не кажу, що з Крісом сталося те ж саме. Але якби хтось зробив таке з дитиною, хіба б він зупинився? Хіба був би цьому край?

— Гадаю, в поліції підняли імена відомих їм педофілів, — кажу я.

— Я в ті двері теж стукав, — він відхиляється, хитає головою. — Купа збоченців. Але я жодного не запідозрив би у викраденні Кріса.

— Містере Бостром, у мене нема знарядь чи ресурсів, щоб зай­нятися вашою справою.

— А в Монтані були? Ви заздалегідь знали, що вам там знадобиться?

— У мене була ДНК. Я біолог. Були кров та волосся. Те, з чим можна працювати.

— Але ви ще й математик, — каже він. — Спеціалізуєтеся на інформатиці. Умієте бачити в даних те, чого не бачать інші.

— Я не екстрасенс. Я лиш умію ставити запитання.

Бостром підводиться.

— Я безмежно вдячний вам за те, що вислухали мене. Повідомте, будь ласка, якщо раптом у вас виникнуть запитання, до яких не додумалися інші.

Ми чекаємо на вулиці, доки приїде убер і відвезе його в аеро­порт. Він розповідає про улюблені фільми Кріса. Розказує про те, як колись Кріс намагався приготувати йому пиріг на день народження у мікрохвильовці. З великою гордістю говорить про проєкти, над якими працював Кріс, і про його мрію стати астронавтом.

Малий хотів бути вченим. Хотів щось винаходити. Хотів допомагати людям.

Коли машина з Бостромом розчиняється в темряві, мене жахає думка, що людина, яка загасила цей яскравий маленький вогник, досі може бути на свободі.

Статистично Кріс не єдиний і не останній. Статистично в мене більше шансів знайти у Чикаго живого Аль Капоне, аніж упіймати вбивцю Кріса.

Розділ 6. Теорія чисел

Керрі перехиляється через край кабінки й спостерігає за мною. Вона вже зрозуміла, що іноді мені треба кілька секунд, аби повернутися з внутрішнього світу в довкілля.

— Над чим працюєш?

— Нічого особливого, проходжуся по цифрах. Щось сталося?

— Просто хотіла попередити. Парк точить на тебе зуба. Нещодавно щебетав про те, як погано ти взаємодієш із клієн­тами.

— З клієнтами? У нас тут не рекламна агенція. Ми квазілегальна консалтингова група, якій люди, що шукають причини натиснути на гачок, дали забагато повноважень. Я більш ніж певен: Кавано