Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

Акакій Церетелі — автор близько двадцяти оригінальних і кількох перекладних п’єс, багатьох статей і рецензій на театральні вистави, про театр взагалі. З його благословення вийшов на широкий шлях мистецтва уславлений режисер Коте Марджанішвілі, котрий, до речі, стояв біля витоків українського радянського театру.

І понині не втратила читацького інтересу надзвичайно різноманітна публіцистична спадщина Церетелі. Він був бажаним автором провідних журналів і газет, написав сотні статей, фейлетонів, нарисів, які сьогодні сприймаються як цінні документи епохи. Письменник ніколи не цурався чорнової репортерської роботи, більше того, вважав своїм обов’язком тримати руку на пульсі сучасного йому життя саме через публіцистику. Ще студентом він посилав дописи до редакцій газет «Тифлисский вестник» і «Обзор», згодом став постійним автором «Іверії», «Дроеба», «Квалі» («Борозна»), а з 1897-го по 1900 рік і сам видавав журнал «Акакіс кребулі» («Збірник Акакія»).

Ось як відгукувався про Церетелі-публіциста редактор газети «Дроеба» Сергій Месхі: «Сміливо можу сказати, що серед наших сучасних письменників Акакій — найталановитіший, найпотрібніший газеті. Такого живого пера, такої дотепності, такої іронії і такої легкості письма нема ні в кого з наших літераторів. Тому я вважаю його неоціненним для газети і взагалі для нашої сучасної літератури».

Публіцистичний хист Церетелі з усією повнотою розкрився на сторінках саме «Дроеба», де під спеціально відведеною для нього рубрикою «Гарячі новини» публікувалися злободенні кореспонденції з різних життєвих проблем. Нерідко вони були приперчені сатиричними віршовими рядками, що потім набували і самостійного літературного життя.

У публіцистичних роздумах Акакія є і далекоглядні передбачення, які повністю підтвердила історія. «Якось Маркс сказав про себе, — пише Акакій у статті «Абеткова істина»: — «Вважайте мене ким завгодно, тільки не марксистом». Що він хотів цим сказати? А те, що не все у своєму вченні він вважає догмою і що не всі послідовники тлумачили його так, як це розумів сам учитель...» До чого призвело довільне тлумачення вчення Маркса або перетворення його на догму, сьогодні нікому пояснювати не треба. Вже тоді побачити цю небезпеку могла лише людина з аналітичним мисленням, безпомильною інтуїцією. Таким хистом обдарувала поета природа.

Оскільки світ для Акакія завжди конкретний, з його реальними ознаками, болями й тривогами, світлом і тінню, в його творчості — чи то поезія, проза, чи публіцистика — сама дійсність, повсякденність підносяться до рівня символу. А сам символ — строгий і лаконічний, як грузинський храм на шпилі гір, яскравий, як полудневе сонце в долині Ріоні.

Хоча в найкращих своїх проявах музу Акакія Церетелі можна однозначно трактувати як ліричну, проте його творчість в цілому — це драма, що вмістила в собі і шалені бурі минулого, і трагічні реалії сучасності.

Людська й поетична натура Акакія Церетелі була ніби зіткана з гордого самолюбства, аж надто загостреного почуття честі й гідності. Пристрасний і запальний, він бував часом дуже різкий і суб’єктивний, що ускладнювало його і без того невлаштоване життя. Заспокоївшись, переживав, картав себе, та все повторювалось уже в інших варіантах.

Як справжній поет, Акакій був вразливий, але здатний радіти з дрібнички. Він пишався, що в дощову негоду, на Головінському проспекті (так називався тоді проспект Руставелі) його впізнала чужа дівчинка, зупинила і наполягла, щоб він узяв її парасольку, що простий пекар пригостив його щойно випеченим хлібом...

Можна лише здогадуватися, яка радість переповнювала серце літнього поета, коли в грудні 1908 року кутаїська молодь, відзначаючи 50-річчя творчої діяльності свого улюбленця, впряглася в фаетон і так привезла його до готелю; або коли під час подорожі в Рачі і Лечхумі в 1912 році населення влаштувало на всьому шляху урочисто-хвилюючі зустрічі.

Дивишся на фотографії Акакія Церетелі, на погруддя, виліплене Якобом Ніколадзе з натури, що споглядає нас із скверика Тбіліського театру опери та балету, і ловиш себе на думці: було в ньому щось від пророка, і не тільки в творах, а й у зовнішності.

В останні роки життя поета розбив параліч, і хоч здоров’я вдалося відновити, невелика вада все ж таки лишилася: він не міг вільно нахиляти голову. Так і ходив — з високо піднятою головою. Біблейські очі, олімпійське чоло і густа сива борода надавали йому справді божественної подоби...

Справжнім Сервантесом у дотепах, справжнім Байроном у печалі, справжнім Гайне в еротизмі і незрівнянним громадянином у любові до батьківщини назвав Акакія Церетелі Галактіон Табідзе, один з найталановитіших його спадкоємців у поезії XX сторіччя.

Грузія багата на видатних співців, але з-поміж них Акакій Церетелі посідає особливе місце як символ поетичної душі народу.

Він — «єдиний наш Акакій!..».

Рауль Чілачава

ПРОЗА

Пережите

1990

Частина перша

І

Усе суще, живе й неживе, зриме й незриме — підпорядковане єдиному законові буття: воно народжується, росте, старіє і вмирає!..

Скажімо, що таке вода? Вода! Не уникнути цього непорушного закону й звичайнісінькій річці, не втекти і їй від того непохитного порядку: ледве народившись на світ, тобто пробившись десь у хащах гірських схилів, струмочок, що по краплі сльозиться, одразу ж, наче немовля, зіп’явшись на ніжки, робить перші невпевнені кроки, рине з урвища вниз; поволі струмок збільшується, аж поки, зрештою, дзвінко дзюркочучи, не шасне в якусь ущелину, де він, ніби юнак, сповнений звитяги, гордий, нестримно поривний, завжди готовий до борні, вже ні перед ким не поступиться, нікого не злякається. Гуркочучи й ревучи, рветься потік уперед, стрибає, перехлюпується через величезні нерухомі брили, відчайдушно б’ється об гострі прибережні скелі, намагаючись звалити, змити течією своїх суперників... А не здолавши їх, відступивши, переможно волаючи, мчить далі — до рівнин.

Повноводий, величний, гонористий, тече він у глибокому річищі спокійно й урочисто, з гідністю зрілого мужа, котячи хвилю за хвилею. Вода його розмірено хлюпається, на нього чекає ще довгий шлях до моря, і що ближче неминучий кінець, та обитель, де він навіки упокориться, то повільніший його рух. Він зупиняється, на мить застигає і не зворухнеться, немов йому схотілося ще раз, востаннє, озирнутися назад, на такий яскравий пройдений шлях і лише потому щезнути в безодні моря!..

Я люблю дітей, щиро поважаю старість, шаную мужність, але серце моє не хоче розлучатися з юністю, лише їй одній захоплено й закохано вклоняюсь!..

І мабуть, тому я віддаю перевагу шаленим потокам ущелин, а з них наймиліша мені — Чихура. Вона була моєю купіллю, моїм першим дзеркалом.

На березі тієї Чихури, на пагорку, стоїть двоповерхова кам’яниця. Ця будівля — заввишки мов невеличка башта, завдовжки, мов палац, а стіни, як