Який Церетелі - Вибрана проза, Який Церетелі

В цьому виданні зібрано краще з прозової спадщини класика грузинської літератури Акакія Церетелі (1840—1915) — біографічна повість «Пережите» та історична «Баші-ачукі», вибрані статті про літературу, театр та інше.
Передмова та коментарі Рауля Чілачави.
Усі права застережені. Жодну частину цього видання не можна перевидавати, перекладати, зберігати в пошукових системах або передавати у будь-якій формі та будь-яким засобом (електронним, механічним, фотокопіюванням або іншим) без попередньої письмової згоди на це ТОВ «Видавництво Анетти Антоненко».

Акакій Церетелі

ВИБРАНА ПРОЗА

Акакій і Тарас

Усе життя писав і малював

І зшиток за халявою ховав:

Один-єдиний скарб — ця збірка.

А за душею завжди ні гроша,

Згоріла, відпалала та душа,

І плоть розтала, мов сніжинка.

У страдницькім вбранні за безліч днів

І Мангишлак, і Кос-Арал сходив —

Провісник майбуття народу.

Царів псарями називати звик,

Тому й дістав за бунтівний язик

Вінок терновий в нагороду.

Зустрілися Акакій і Тарас, —

Вже ближчав Кобзаря останній час,

Життя згасало, наче зірка.

Та на шляху братерства зустріч ця

Залишиться, єднаючи серця,

Як втіха пам’ятна й велика.

«Зі слів Шевченка я збагнув секрет,

Як мусить свій народ любить поет,

Боротися в ім’я свободи!» —

«Світанку» автор так сказав колись…

На п’єдестал обидва піднялись,

Який воздвигли їм народи.

Щораз, коли гортаю я «Кобзар»,

Мене проймає той пекучий жар

Душі, яка йому боліла.

Знай, Україно, він — твій рятівник,

Твій син — незламний, вічний бунтівник,

Його поезій дивна сила.

Рауль Чілачава

Єдиний наш Акакій

Той, хто бував у Тбілісі, не міг не помітити в затишному скверику на проспекті Руставелі величного пам’ятника: на п’єдесталі пліч-о-пліч стоять два натхненні співці духовного відродження грузинської нації, два поборники її свободи й незалежності — Ілля Чавчавадзе й Акакій Церетелі.

Вони вступили в літературу на початку 60-х років XIX століття, коли в суспільстві почали вщухати біль і розчарування, пов’язані з втратою державності Грузії, її політичної та економічної самостійності. Вже згасли відлуння відчайдушних повстань мтіулів і кахетинців, змови інтелігенції 1832 року, внаслідок придушення якої громадська думка країни, здавалося, була знищена назавжди. Наче несподіваний поштовх після одгримілих землетрусів, спохитнуло Грузію селянське повстання в Мегрелії 1857 року, жорстоко придушене каральною експедицією царату. Останнє грузинське князівство, формально ще зберігаючи престол, доживало свої дні. Вже відійшов у інший світ співець минулої слави батьківщини Олександр Чавчавадзе, в азербайджанській землі спочивав печальний вершник крилатого коня Мерані Ніколоз Бараташвілі, а його дядько — блискучий поет і хоробрий воїн — генерал Григол Орбеліані продовжував штурм гунібської цитаделі нескореного дагестанського імама. В літературі панував повний штиль, ніби й не було фатальних змін у долі народу, наче її колесо не покотилося назад, невпинно й зловісно.

Провісницею важких, рішучих боїв за відновлення приспаної творчої енергії народу стала публікація віршів двох молодих авторів на сторінках березневого номера журналу «Ціскарі» («Вранішня зоря») за 1859 рік.

Навряд чи котрийсь із них міг тоді передбачити, що через кілька місяців після цієї заочної зустрічі вони зійдуться як брати в столиці далекої північної країни — в Петербурзі, щоб незабаром взяти на себе виняткову відповідальність ватажків національно-визвольної боротьби рідного народу, словом і ділом стати на захист його життєвих інтересів, його культури і традицій.

Покоління грузинських шестидесятників, або «тергдалеульців» (тих, хто напився води з Терека, тобто одержав освіту в Росії), поряд з політичною висувало й суто літературно-мистецьку програму, яка полягала перш за все в утвердженні матеріалістичної естетики, спростуванні патріархально-феодальної ідеології «батьків» — письменників старшого покоління. Боротьбу між «батьками і дітьми», що мала принципове значення для майбутнього грузинської культури взагалі і яку блискуче виграли «діти», разом з Іллею Чавчавадзе очолював і Акакій Церетелі.

Ілля та Акакій — як любовно називають їх грузини — поєднані в пам’яті поколінь так само нерозривно, як вони були поєднані в свідомості їхніх сучасників — друзів і недругів.

Заснування «Товариства для поширення грамотності серед грузинів», відновлення професійного театру, створення Грузинського драматичного товариства, розвиток національної журналістики і, — найголовніше, — збагачення духовної скарбниці народу перлинними зразками поезії та прози — ось стислий і далеко не повний перелік їхніх заслуг перед вітчизною. Митці знали ціну один одному, і коли між ними навіть спалахувала суперечка, — й таке часом траплялося, — не опускались до особистих образ, полемізували коректно. Ілля Чавчавадзе щиро поважав свого великого побратима. Це засвідчує зокрема лист, адресований Акакію, коли після заборони царською владою єдиної на той час грузинської газети «Дроеба» («Час») було вирішено перетворити журнал «Іверія» («Грузія») на щоденну газету.

«Дорогий Акакію! — писав Ілля Чавчавадзе. — Я не зважився надіслати тобі примірник того надрукованого листа, з яким я звернувся б до інших. Інші — то інші, а ти у нас єдиний наш Акакій. (Розрядка моя. — Р. Ч.). І тому не лише моє особисте бажання, а й обов’язок перед батьківщиною змусили мене звернутися до «обранця» нашої країни з окремим листом і просити його прикрасити сторінки нашої газети своїми талановитими творами».

Ілля Чавчавадзе, суворий і непідкупний в оцінках людей, називає Акакія «єдиним нашим»... У цих словах — і загально-грузинська, всенародна оцінка. Обом їм судилося стати реформаторами літературної мови, основоположниками критичного реалізму в грузинській літературі, видатними громадськими діячами, виразниками дум і сподівань цілого покоління. За непохитність і вірність громадянським ідеалам одного з них підступно вбили, а другий попрощався із загиблим проникливими словами: «Коли Грузії не судилося вмерти — і ти будеш разом з нею безсмертний, а коли вона приречена все-таки на загибель, як міркує і сподівається дехто, то можна лише позаздрити тобі, бо ти випередив її кінець і вже його не побачиш!»

Акакій Церетелі пережив свого славетного побратима на вісім років і теж спочив вічним сном на Мтацмінді, святій горі, неподалік від Іллі, щоб і після смерті бути з ним поруч. На могилі поета скромний пам’ятник (до речі, граніт для нього надіслали з України грузинські студенти в 1925 році), на якому зображена ліра й написано: «Акакій». Це магічне ім’я не потребує ніяких пояснень грузинам — воно в серці кожного з них.

Ніхто з грузинських письменників XIX століття не залишив нам такої хвилюючої оповіді про власне життя, особливо дитинство та юнацькі роки, як Акакій Церетелі в «Пережитому». Щиро, з теплим ліризмом і гумором змалював Церетелі життя в сім’ї, роки, проведені в домі годувальниці. З цих розповідей постає колоритний образ примхливого, запального, але доброго Акакієвого батька — князя Ростома Церетелі, матері — Екатеріне Аба­шидзе, правнучки імеретинського царя Соломона І. Енциклопедією народної освіти в Грузії другої половини ХІХ століття вважають спогади Акакія про навчання в Кутаїській гімназії, куди він вступив 1850 року десятирічним хлопчиком. Сувора заборона грузинської мови, жорстокість викладачів, заохочування