Жуль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

– Дінго вміє читати, – палко запевняв він, – а тепер він нікого не підпускає до цих кубиків і не віддає їх мені…

Не звертаючи уваги на загрозливе гарчання Дінго, Дік Сенд забрав у нього кубики, кинув їх до купи інших, а потім перемішав. І Дінго знову вибрав два кубики з тими самими літерами!

– Дуже дивно! – мовила місіс Велдон.

– «С» і «В» – ті самі літери, що й на нашийнику собаки, – пробурмотів капітан Галл. – Стривайте, адже ми знаємо, що пес пробув на «Вальдеку» всього два роки… Так, Томе?

– Авжеж, сер. Капітан «Вальдека» знайшов Дінго на західному узбережжі Африки. Він сам про це казав…

– І ніхто не знає імені його колишнього господаря?

– Ніхто, сер.

– Якщо це так, – замислено промовив Галл, – можливо… Утім, я думаю, що це просто випадковий збіг…

– Вам про щось нагадують оці літери на нашийнику Дінго, містере Галл? – запитала місіс Велдон, коли капітан несподівано замовк.

– Уся справа в імені… Спробую пояснити, місіс Велдон. 1871 року, тобто два роки тому, один французький учений-географ спробував перетнути Африку із заходу на схід. Розпочати свою експедицію він планував саме з гирла річки Конго… Звали цього сміливця Самюель Вернон. Про його подальшу долю нічого не відомо. Гадаю, він або загинув в екваторіальних лісах, або ж його схопили тубільці… Але що цікаво, його ініціали збігаються з тими літерами, які вибирає Дінго…

– Виходить, цей пес міг належати…

– Самюелю Вернону, – підхопив капітан. – Але якщо моє припущення правильне, Дінго виявився щасливішим за свого хазяїна: йому вдалося повернутися назад до гирла Конго, там його і знайшов капітан «Вальдека»… Втім, усе могло бути зовсім не так, це лише моє припущення. Але як інакше пояснити, що собака знає саме ці дві літери?

– Невже цей француз наважився вирушити в таку експедицію сам-один? – здивовано вигукнув Дік Сенд.

– Нічого не можу тобі сказати, Діку. Певно, хтось його супроводжував, адже зазвичай наймають невеликий загін носіїв-тубільців…

Аж раптом на палубі показався Неґоро. Ніхто, крім капітана Галла, не помітив, яким поглядом португалець уп’явся в собаку, що й далі охороняв кубики з літерами «С» і «В». Побачивши кока, пес загрозливо вишкірив ікла і глухо загарчав. Неґоро одразу ж повернувся до камбуза, щось злісно бурмочучи.

– Схоже, тут якась таємниця, – примружив очі капітан, що пильно спостерігав за цією короткою сценкою.

– Але як собака міг навчитися розрізняти літери абетки? – і далі чудувався Дік Сенд.

– Цього я достеменно не знаю, – знизав плечима Галл. – Перед нами тільки беззаперечний факт: із двадцяти шести літер латинської абетки Дінго вибрав дві; інші він навряд чи знає. Отже, були якісь дуже вагомі причини, що змусили пса запам’ятати саме ці літери…

– Ех, сер, – вигукнув юнак, – якби Дінго умів говорити! Він би враз розтлумачив нам, що означають ці літери і чому він так гострить зуби на нашого кока!

– Та ще й які! – розсміявся капітан, показавши на Дінго, який саме позіхав, роззявивши свою широку ікласту пащу.

Молодший матрос невідь-чому відчував неприязнь до Неґоро, хоча судновому кокові досі не було за що докоряти. Проте на деякий час Дік Сенд геть забув про португальця, бо на шхуні тільки й розмов було, що про Дінго. Його одностайно визнали найученішим псом на світі, який вміє не тільки читати, а може, навіть і писати краще за деяких матросів.

– Ось побачите, – казав стерничий Болтон, – одного чудового дня цей пес підійде до мене й спитає: «Куди тримаємо курс? З якого румба дме нині вітер?» І що вдієш – доведеться відповісти…

– Існують же балакучі птахи, – підхоплював інший матрос, – ті самі граки чи папуги! Чом би й собаці не заговорити, якби він схотів?

Капітан Галл кілька разів розкладав кубики перед мордою пса, і Дінго завжди безпомильно і не вагаючись вибирав ті самі – з літерами «С» і «В». За цим дослідом якось спостерігав кузен Бенедикт, але ентомолога поведінка Дінго анітрохи не вразила.

– Не лише собаки такі кмітливі, – поважно промовив він, – на світі існує чимало інших розумних тварин. Але всі вони керуються лише інстинктом. Наприклад, щури, що втікають з корабля, приреченого на загибель… або ж бобри, які вміють передбачати повені. Згадайте також віслюків з їхньою чудовою пам’яттю… папуг, що виголошують цілі промови… А комахи з їхнім дивовижним інтелектом! Мурахи можуть позмагатися з нашими архітекторами, а водяні павуки-сріблянки, не знаючи законів фізики, будують водолазні дзвони з бульбашок повітря… Ні, цей Дінго – звичайнісінький сторожовий пес, хоча й породистий…

Тільки кок не поділяв загального захвату і ще старанніше, ніж будь-коли, уникав зустрічей з улюбленцем команди. Взаємна неприязнь кока й собаки щодень більшала.

Плавання тривало; та частина Тихого океану, де в очікуванні погожого вітру дрейфував «Пілігрим», виглядала одноманітною і геть пустельною. Насправді ж тут скрізь вирувало життя – і під водою, і над нею. З палуби пасажири шхуни могли спостерігати, як завзято полюють на дрібних рибок зграї морських птахів, як гойдаються на хвилях жмути морських водоростей, як кружляють над шхуною буревісники, а високо в небі ширяють велетенські альбатроси. Жодне судно не з’являлося в цих широтах; та раптом на поверхні моря пасажири помічали легкий пінистий слід, хвиля колихала уламок дошки, і всі бралися розмірковувати, які події могли бути з цим пов’язані.

Ранком десятого лютого погода трохи змінилася, набридливий штиль закінчився, вряди-годи віяв рвучкий вітер і щоразу змінював напрям. Капітан Галл сподівався, що коли вітер посилиться і повіє на північний захід, «Пілігрим» зможе, нарешті, підняти всі вітрила і надолужити згаяний через штиль час.

Місіс Велдон прогулювалася палубою, коли помітила, що поверхня моря стала червонувато-бурою, ніби воду забарвила кров.

– Поглянь, Діку, – вигукнула вона, – чому вода має такий дивний колір? Може, це якісь особливі водорості чи морська трава?

– Ні, місіс Велдон, – відповів юнак, який у цей час грався із Джеком неподалік. – Такий відтінок воді надає сила-силенна крихітних рачків. Зазвичай ними живляться великі морські ссавці, тому моряки називають їх «китовою юшкою».

– Ходіть усі сюди! – гукнула жінка. – Капітане, кузене Бенедикт! Джеку, поглянь на воду – ти ніколи такого не бачив! Кузене, бачите цю величезну червонясту пляму на морі? Це мікроскопічні рачки, щось подібне до ваших комах…

– Нісенітниця! – буркнув ентомолог, короткозоро вдивляючись у воду.

– Щодо нісенітниці, містере Бенедикт, ви помиляєтеся, – зауважив капітан Галл. – Це головна їжа китів, їхні улюблені ласощі. Коли ми, китобої, натрапляємо в сезон на таку зграю рачків у морі, то мерщій готуємо гарпуни і вельботи[4]. Адже десь неподалік неодмінно бенкетує кит…

– Як величезний кит може наїстися такими дрібними рачками? – здивовано спитав малий Джек.

– Що ж тут дивного, друже? – усміхнувся капітан. – Адже готують кухарі поживні страви з манних круп і борошна! От і китові, коли він натрапляє на таку червону воду, треба тільки розтулити рота якомога ширше – смачна юшка для нього вже готова! І тоді безліч рачків опиняються в його шлунку точнісінько так само, як суп у твоєму животику… При цьому ласун може так захопитися бенкетом, що не помічає нічого навколо, дозволяючи наблизитися до нього. Це найбільш слушний