Жуль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Покинуті після кораблетрощі «Вальдека» майже без їжі та питної води, вони не впали в розпач і не втратили надію на те, що їх помітить якийсь корабель. З моменту катастрофи до появи «Пілігрима» харчувалися тільки тим, що знайшли в буфеті кают-компанії. Бочки з прісною водою, поприв’язувані на палубі, розбилися від удару, а камбуз, де зберігалися овочі, крупи і спиртні напої, затопило водою. Тому найбільше негри потерпали від спраги, і вчора всі знепритомніли. Шлюпка з китобійної шхуни нагодилася саме вчасно, коли загибель бідолах здавалася вже неминучою.

У капітана не було жодних підстав сумніватися в правдивості цієї розповіді, та й Томові супутники підтвердили кожне його слово.

Шостою живою істотою, врятованою з пошкодженого судна, був пес на ім’я Дінго. Його доля також виявилася непростою. Під час одного з колишніх рейсів капітан «Вальдека» знайшов геть охлялого від голоду сторожового пса на західному березі Африки, біля гирла річки Конго. Йому сподобався цей породистий собака, і він узяв його на борт. Проте Дінго байдуже ставився до рятівника-капітана, ніколи не лащився до нього. Здавалося, він усе ще сумує за своїм колишнім господарем, з яким його, мабуть, розлучили силоміць. Єдине, що нагадувало про таємниче минуле Дінго, це дві літери – «С» і «В», вигравіювані на його нашийнику.

Це був дужий, мускулястий, напрочуд спритний пес із густою темно-рудою шерстю й білуватими плямами на морді – з тих собак, які можуть сам на сам сміливо стати до бою з ведмедем і не вагаючись кидаються на ягуара. Вдачу пес мав досить спокійну, проте не надто товариську, і часто був засмучений і пригнічений. До того ж він, здається, недолюблював чорношкірих і намагався триматися осторонь від них. Поки врятовані негри перебували на борту «Вальдека» після кораблетрощі, Дінго жодного разу до них не підійшов. Проте саме він, як уже відомо читачеві, допоміг капітанові Галлу зробити ще одну шляхетну справу…

Тепер слід було довершити її і допомогти порятованим, які ще й втратили всі свої кошти та документи, повернутися на батьківщину. Отже, «Пілігрим», розвантажившись у чилійському порту Вальпараїсо, рушить далі на північ уздовж американського берега до Каліфорнії. Там – як великодушно пообіцяла новим пасажирам місіс Велдон – вони матимуть гостинний прийом у домі її чоловіка Джеймса Велдона. А вже він неодмінно потурбується про те, щоб усі п’ятеро змогли повернутися до своєї рідної Пенсильванії.

Надвечір другого лютого напівзатоплений корпус «Вальдека» зник за кормою «Пілігрима».

Усе ще віяв східний вітер, але він відчуттно слабшав і невдовзі остаточно вщух – шхуна потрапила в смугу глибокого штилю. Місіс Велдон, її син, няня, кузен Бенедикт і нові пасажири не нарікали й терпляче поділяли разом з командою всі незручності тривалого плавання на непристосованому судні. Капітан Галл, вирішивши, що кубрик затісний (там уже розташувалися п’ятеро матросів), улаштував Тома з його супутниками на бакові. А втім, ці загартовані, мужні чоловіки, призвичаєні тяжко працювати у складних умовах, були невибагливі. До того ж ледве вони трохи оклигали і зміцніли, як одразу ж почали залюбки допомагати матросам і бралися до будь-якої роботи, не бажаючи сидіти без діла.

Маленький Джек тепер мав аж трьох друзів: Діка Сенда, темношкірого велетня Геркулеса і пса Дінго, що скоро став улюбленцем усього екіпажу. Хлопчик радісно верещав, коли Геркулес, справжнісінький гігант заввишки шість із гаком футів, підкидав його високо в повітря або носив по палубі, поставивши на долоню витягнутої руки.

– А тобі не важко?

– Та ви ж мов та пір’їнка, містере Джек! – білозубо всміхався Геркулес.

– Тоді підніми мене високо-високо!

Джек зумів прихилити до себе і Дінго. На борту «Пілігрима» поведінка пса разюче змінилася: він став більш доброзичливим до людей і тепер охоче грався з хлопчиком. І тільки Неґоро намагався уникати собаки, що бозна-чому відразу зненавидів кока. Проте любов до собаки не позначилася на прихильності Джека до давнього друга – Діка Сенда. Юнак, як і раніше, проводив зі своїм маленьким приятелем усі вільні від вахти години.

Якось місіс Велдон завела з капітаном розмову про Діка Сенда.

– Запевняю вас, – палко вигукнув Галл, – цей юнак стане чудовим моряком, справжньою гордістю американського флоту. Дік має вроджений хист мореплавця, швидко вчиться морської справи, до того ж наполегливий і працелюбний.

– Можу додати, – сказала місіс Велдон, – що він чесний і добрий юнак, а душа його не злобива, хоча йому довелося зазнати чимало лихого на своєму віку. Обов’язок, відповідальність і мужність для нього – насамперед. Коли ми повернемося до Сан-Франциско, мій чоловік оддасть Діка до морського училища, щоб він зміг стати справжнім капітаном…

У цю мить на палубі з’явився кузен Бенедикт. Ні на кого не зважаючи, він пройшов повз, а потім сів навпочіпки і заходився обмацувати шви й щілини в обшивці борту.

– Що ви там шукаєте, кузене? – обізвалася до нього місіс Велдон.

– Як що? – сердито обернувся дивак. – Та ж комах, кузино Велдон…

– Нелегке ж ви поставили собі завдання, – посміхнулася жінка. – У капітана Галла на шхуні бездоганна чистота. Чи добре ви почуваєтесь?

– Дякую вам, кузино. Почуваюся непогано… – ентомолог випростався й підійшов ближче. – Але мені кортить якомога скоріше висісти на берег!

– На жаль, містере Бенедикт, вам навряд чи вдасться у відкритому морі поповнити свою колекцію, – зауважив капітан. – Хіба що кількома тарганами з трюму, хоча я не певен, що й там ви знайдете цікаві для вас екземпляри… До речі, давно хотів спитати: чому ви так дивно придивляєтеся до нашого Дінго? Він вам не подобається?

– Авжеж… мабуть… – пробурчав кузен Бенедикт. – Річ у тім, що ця мерзенна тварина не справдила моїх сподівань, сер. Я сподівався знайти в його шерсті бодай якихось… якихось комах, властивих тільки західноафриканській фауні.

– О боже! – вигукнула місіс Велдон, а капітан засміявся: – Ви шукали на ньому бліх, і пес це стерпів?

– Що ви тямите в ентомології, леді! – сухо відказав учений. – На відміну від вас, дотепників, у мене на судні з’явився хоча б один уважний слухач – високоповажний містер Геркулес. Ось кому моя колекція справді цікава.

– Бідолаха Геркулес, – шепнула місіс Велдон, коли її кузен бундючно пішов собі геть. – Тепер нашому велетневі доведеться до кінця плавання милуватися жуками і сонечками…

Море всі дні було спокійним, слабкий вітер постійно змінював напрям і ледве напинав вітрила, тому «Пілігрим» майже не посувався на схід. Капітан Галл нетерпляче чекав, коли зміниться погода.

Поки кузен Бенедикт прилучав Геркулеса до таємниць ентомології, місіс Велдон навчала сина читати і писати. Для цього вона користувалася дерев’яними кубиками, на яких червоною фарбою були написані великі літери. Хлопчик уже знав алфавіт, і йому дуже подобалося вчитися граючись – складати з кубиків слова. І саме ця гра привела до несподіваної й незвичайної події.

Ранком дев’ятого лютого Джек разом зі старим Томом був на палубі й зосереджено відшукував потрібну літеру на викладених рядочком кубиках. При цьому він раз у раз відганяв Дінго, який вертівся поруч. Раптом пес завмер, завиляв хвостом і, схопивши зубами один з кубиків, одбіг убік.

– Дінго, ну віддай, будь ласка! – вигукнув Джек, коли пес поклав кубик перед собою на палубу.

Але той знову підбіг до кубиків і, схопивши ще один, прилаштував його поряд з першим. На кубиках були літери «С» і «В».

Почувши Джекові крики, прибігли місіс