Жуль Верн - П’ятнадцятирічний капітан

Несподівано, ніби підтверджуючи капітанові слова, пролунав гучний вигук вахтового матроса:

– Кит на обрії!

Капітан пильно подивився на море і, охоплений мисливським запалом, побіг на ніс шхуни.

Справді – за чотири милі з підвітряного борту «Пілігрима» море немов кипіло. Досвідчене око китобоя навіть на такій відстані не могло помилитися: серед багряних хвиль то з’являвся, то знов зникав великий морський ссавець. Проте який це кит, визначити було важко: їх існує чимало видів, і кожен має свої відмінності.

Кит був ще надто далеко, і капітан Галл нетерпляче стежив за ним – тільки за виглядом фонтанів водяної пари, що вихоплювалися з його дихала, коли він з’являвся на поверхні, можна було визначити, до якого виду він належить. Якщо це так званий гладкий кит, то варто було ризикнути – надто вже спокуслива здобич для полювання…

– Це не гладкий кит! – нарешті вигукнув капітан. – У тих фонтани вищі й тонші. Але й не горбач. Коли чуєш шум, схожий на віддалене дудніння канонади, можна впевнено сказати, що маєш справу з горбачем… Що скажеш, Діку?

– Мені здається, капітане, це смугач, – відповів Дік Сенд. – Погляньте, з якою силою вихоплюються фонтани. Та й водяних струменів у них ніби більше, ніж пари.

– Твоя правда, Діку! Така особливість властива смугачам. Саме один із них зараз спокійно обідає і навіть гадки не має, що за ним стежать!

– Дуже великий смугач…

– Авжеж! – схвильовано вигукнув капітан Галл. – Щонайменше футів сімдесят завдовжки.

– Оце так-так! – вигукнув боцман Говік. – Загарпунити б із півдюжини таких, тоді ми б ущерть набили всі трюми. У нас порожні двісті бочок для китового жиру, і половину з них ми могли б заповнити просто зараз…

– Слушно кажеш, – пробурмотів капітан, не відводячи погляду від поверхні моря. – Але загарпунити такого смугача – справа непроста. – Галл обернувся до місіс Велдон: – У цього кита хвіст страшний, і до нього слід наближатися вкрай обережно. Найміцніший вельбот розлітається на тріски від удару його хвоста.

– Такий смугач – добряча здобич! Ще й дуже вигідна!.. Варто б усе ж нам з ним привітатися, шкода просто так пройти повз!.. – один поперед одного вигукували матроси.

Що й казати – усій команді кортіло пополювати. А в серці капітана Галла змагалися досада і сумніви. Тим часом кит, немов потужний магніт, приваблював погляди всіх, хто був на палубі.

– Людей нам бракує… – замислено мовив Галл. Але потім, уже охоплений нестримним бажанням, звернувся до команди: – А що, друзі? Впораємося?

– Впораємося! – в один голос збуджено загукали матроси.

Капітан усміхнувся:

– Тоді готуйтеся! Ану, чи здатний я ще як слід метнути гарпун…

Спокуса була величезна!

Місіс Велдон поцікавилася, чи не занадто ризиковане таке полювання.

– Цілком безпечне, – заспокоїв її Галл. – Нам часто випадало полювати на китів з одним вельботом, хоча зазвичай користуються двома і навіть трьома, але жодного разу ми не опинялися у критичній ситуації. Та й зараз, запевняю, серйозна небезпека нам не загрожує – ані китобоям, ані шхуні.

Тим часом підготовка до полювання завершувалася. На «Пілігримові» було ще три вельботи і шлюпка, які зазвичай усі спускалися на воду під час полювання на кита. Але нині капітан мав у своєму розпорядженні всього п’ятьох матросів – один китобійний екіпаж. Галл з досвіду знав, що полювання буде нелегким, тому вжив усіх застережних заходів. Не могло бути й мови про те, щоб скористатися допомогою Тома та його товаришів, адже керування шлюпкою під час полювання на кита до снаги тільки досвідченим китобоям. Один хибний поворот стерна чи недоладний змах весла у момент нападу на тварину можуть стати фатальними. Замість себе на шхуні капітан Галл залишив Діка Сенда, сподіваючись, що полювання не забере багато часу.

– Слухаюсь, капітане! – виструнчився Дік.– Я виправдаю вашу довіру.

І хоча йому страшенно кортіло й собі взяти участь у полюванні, але юнак розумів: краще буде, якщо місце в шлюпці займе досвідченіший китобій. Четверо матросів сядуть на весла, боцман Говік стане за кормове весло, що править за стерно, а капітан Галл займе місце гарпунера. Його завдання – поранити кита і пильно стежити за міцною й тонкою линвою з поплавцем, закріпленим на держаку гарпуна, а потім, коли кит знову підніметься на поверхню, добити його важким списом. Відтак здобич потрібно буде прибуксирувати й пришвартувати до борту судна і обробити, позрізавши з неї жир… Слід сказати, що це складна й важка робота для всієї команди. Але зрештою ніщо не віщувало біди, й тихе море мало посприяти китобоям у полюванні…

Китобійний вельбот спустили на воду з лівого борту, і четверо матросів одразу ж посідали в нього. Боцман скинув їм два гарпуни й пару довгих важких списів з гострими наконечниками. До цього він додав п’ять бухт міцної й тонкої линви – по шістсот футів у кожній. Коли одна бухта розмотується, матроси швидко сточують її з кінцем іншої, хоча іноді й півмилі линви буває замало – так глибоко здатний пірнути кит.

Нарешті все китобійне знаряддя було складене на носі вельбота. Зайнявши свої місця, команда чекала наказу віддати швартови; останнім у вельбот мав спуститися капітан Галл.

Перш ніж відчалити, капітан ще раз окинув поглядом «Пілігрим», що лежав у дрейфі. Вітрила були поставлені як слід, снасті гарно натягнені. Дікові Сенду, можливо, лише кілька годин доведеться самому командувати судном, та Галл іще раз покликав до себе юнака і дав йому останні настанови.

– Пильнуй! – сказав він. – Може статися, що «Пілігримові» доведеться піти за нами, тоді Том та його друзі допоможуть тобі впоратися з вітрилами, якщо ти їм усе гарненько розтлумачиш… Добре, якщо вітер трохи посвіжішає. Але, хай там що станеться, Діку, не покидай судно!

– Слухаюсь, капітане!

– Якщо в гонитві за китом ми запливемо занадто далеко, я дам тобі сигнал: підніму вимпел на кінці багра.

– Не хвилюйтеся, сер, я не спускатиму з вельбота очей!

– Чудово, Діку. І більше витримки! Пам’ятай, що тепер ти – помічник капітана. Будь гідний цього звання…

Юнак промовчав, лише щоки його вкрив легкий рум’янець. Містер Галл ступив крок до мотузяного трапа, щоб спуститися в шлюпку, й подумав, який славний цей хлопчина – скромний і рішучий.

Поки вельбот віддалявся, пасажири піднялися на надбудову в носовій частині «Пілігрима», щоб не пропустити жодної подробиці цього небезпечного і через це ще більш захопливого полювання.

Розмірені змахи двох пар весел швидко наближали до мети маленьке суденце з китобійною командою на борту, а кит-смугач спокійнісінько трапезував за три милі від шхуни. Вже за півгодини китобої змогли гарненько роздивитися майбутню здобич. Здавалося, що величезний кит поринув у сон. Очевидно, він наситився і тепер дрімав. Завдовжки могутній ссавець сягав не менше вісімдесяти футів.

Капітан Галл, проте, покладався не на щастя, а на досвід і майстерність своєї команди. Передусім він наказав стерничому нечутно підкрастися до сплячого кита проти вітру. Боцман незворушно повів шлюпку по краю червонястого поля на воді, в центрі якого плавав кит, обходячи його і вибираючи зручне місце для атаки.

– Увага, Говіку! – сказав капітан. – Тепер починайте по спіралі наближатися на потрібну відстань, а я наготую гарпун. Спробуємо захопити цього сонька зненацька.

– Слухаю, сер! Вітер увесь час дме в наш бік.

– Чудово! – Галл озвався до матросів: – Веслуйте тихенько, хлопці!

Весла, заздалегідь обмотані