Нечуй-Левицький - Старі гультяї, Нечуй-Левицький

На рядні ле­жа­ла ку­па су­хих во­щин. Дід позрізу­вав у ву­ли­ках сухі вер­шеч­ки ста­рої во­щи­ни й пе­ре­би­рав її на ряд­нині, ви­би­ра­ючи свіжішу й білішу во­щи­ну, кот­ру він ду­мав нак­ле­ювать в ули­ки для роїв на бу­ду­щий ­рік.

- Оникію! - крик­нув Гри­цай до пасічни­ка. Оникій аж ки­нув­ся од нес­подіва­но­го кри­ку.

- Та чо­го там? - обізвав­ся дід Оникій.

- Накинь ли­шень сви­ту та ходім в гості до Мо­ту­за. І Ориш­ка піде з на­ми.

- Та сьогодні ж бу­день! Які там гості в бу­день. Мо­туз та Мо­ту­зи­ха, пев­но, роб­лять якусь ро­бо­ту, а тут на тобі гос­тей в ха­ту.

- Та йди-бо швид­ше! Ще й спе­ре­чається. Ти, Оникію, ла­ден з усім се­лом спе­ре­чаться. Чуд­ний ти чо­ловік вдав­ся. Вип'ємо по чарці, по­по­луд­нуємо, по­ба­ла­каємо. Все-та­ки між людьми ве­селіше.

- Ти ж ба­чиш, що я діло роб­лю.

- Та по­кинь оті во­щи­ни. Пе­ре­бе­реш і завт­ра. Іди-бо, йди, бо Ориш­ка жде, та я й діло маю до Мо­ту­за, - ска­зав дід Гри­цай.

- Оце мені на­пасть! - ска­зав Оникій і підвівся з ряд­на. - За­мо­ло­ду був чо­ловік як чо­ловік, був гос­по­дар на все се­ло, а те­пер пе­ревівся на Іцько­ву суч­ку. П'є та гу­ляє та ще й ме­не зво­дить з пут­тя, - бу­бонів Оникій, не­на­че який­сь здо­ро­вий трав'яний ко­ник цвірчав в пасіці.

- Та годі тобі цвірінькать! На­кинь сви­ту та ходім швид­ше.

Оникій на­ки­нув сви­ту й поч­ва­лав слідком за Гри­цаєм до ха­ти. Ба­ба Ориш­ка ще и досі не вбра­лась.

- Оришко! чи це ти й досі при­би­раєшся? Ну та й го­ре мені з ти­ми ба­ба­ми! Я б і во­за по­ма­зав, і во­ли запріг, і за ца­ри­ну виїхав, до­ки ба­ба при­бе­реться та при­че­пу­риться, - ска­зав Гри­цай.

Прийшли во­ни до Мо­ту­за. Мо­туз мо­ло­тив в клуні сно­пи на посів. Мо­ту­зи­ха з доч­кою та з хлоп­ця­ми ви­би­ра­ла а снопів пше­ниці ко­лос­ки жи­та, кукіль та сто­ко­лос. Вглядівши Гри­цая й Ориш­ку в во­ро­тях, Мо­туз аж но­сом зак­ру­тив: тре­ба бу­ло ки­дать ро­бо­ту і віта­ти діда. Мо­ту­зи­ха й ру­ки опус­ти­ла.

- А я оце, Дмит­ре, до те­бе по ділу! - гук­нув Гри­цай до Мо­ту­за че­рез тин.

Мотуз ки­нув ціп. Мо­ту­зи­ха по­ки­ну­ла сно­пи. Во­ни го­ди­ли Гри­цаєві, як бо­лячці, і му­си­ли ки­да­ти ро­бо­ту та панькаться з дідом. Мо­туз зап­ро­сив гос­тей до ха­ти. В хаті бу­ло душ­но, як на печі. Сон­це звер­ну­ло з півдня і шква­ри­ло не­ми­ло­серд­но, як во­но ча­сом шква­рить після пер­шої пре­чис­тої.

- Ходім на двір та посідай­мо в хо­лод­ку, - ска­зав дід Гри­цай, об­ти­ра­ючи ру­ка­вом со­роч­ки спітніло­го ло­ба. - Ой, душ­но ж у хаті, як у пеклі!

Мотузиха ви­нес­ла ряд­но й прос­те­ли­ла в дворі на траві, під ти­ном, з-за кот­ро­го позвішу­ва­лось гілля ста­рих яб­лунь. Мо­туз за­раз пос­лав хлоп­ця до шин­ку по горілку. Мо­ту­зи­ха ви­нес­ла по­лу­день і пок­ла­ла на рядні хліб, пос­та­ви­ла по­лу­ми­сок з са­лом, а дру­гий з си­ром. Усі посіда­ли на траві кру­гом ряд­на. По­ки хло­пець вер­нув­ся з горілкою, дід Гри­цай за­го­во­рив про своє діло.

- Чи не дав би ти, Дмит­ре, мені ще з шістде­сят кар­бо­ванців? Оце я так вит­ра­тив­ся на клу­ню та на ха­ту, що вже не маю ні ша­га гро­шей. Дай, будь лас­ка, гро­шей!

- Ой бо­же наш ми­лос­ти­вий та ми­ло­серд­ний, - ска­зав Мо­туз і по­чу­хав по­ти­ли­цю, - де ж я вам візьму стільки гро­шей? В ме­не ж на­си­лу збе­реться який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців.

- Вже ж за­ря­туй ме­не з ба­бою на цей ви­па­док на який там час. Ти чо­ловік за­мож­ний та гро­шо­ви­тий, нігде прав­ди діти. Ка­жу тобі, - вит­ра­тив­ся і вит­ру­сив­ся до ос­танньої гривні, ні ша­га за ду­шею не­ма, хоч в до­мо­ви­ну ля­гай, - дріботів дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та, чи хло­пець не не­се вже горілки.

- Оце, бо­же мій! Я б ду­шею ра­дий, але де ж мені дос­та­ти стільки гро­шей? - го­во­рив Мо­туз тро­хи не крізь сльози.

Мотузиха скри­ви­лась і тро­хи не пла­ка­ла.

- Позич в ко­го-не­будь. Те­бе ж лю­де зна­ють і по­ва­жа­ють. Ти ж чо­ловік в селі не заздрінний і не обез­довіре­ний. Тобі повірять і жи­ди в шин­ку, да­дуть горілки на­бор, тобі по­зи­чать гро­шей і жи­ди, і лю­де, - го­во­рив дід Гри­цай, а сам ду­мав: «Ну та й зад­ляв­ся десь лу­ка­вий хлоп­чи­ще! Не не­се та й не не­се горілки».

- Ото. І де він подівав ті гроші? - заск­рипів дід Оникій. - Якби мені та­ка си­ла гро­шей, я б озо­ло­тив би й се­бе, і свою ба­бу, і свою прий­мач­ку. Чи то ж не ди­во! Бу­ло три сотні кар­бо­ванців, а те­пер вже й не­ма. Ти, До­ро­ше, ма­буть, їси червінці без солі.

- Були та за­гу­ли! - обізвав­ся дід Гри­цай. - Отак: сю­ди тиць, ту­ди тиць, та й роз­ти­кав три сотні. Гроші круглі, то й роз­ко­чу­ються, як коліща­та. Вже, Дмит­ре, зми­ло­сердься та й дос­тань хоч з півсотні кар­бо­ванців.

Мотуз по­хи­лив го­ло­ву й ду­мав, де б то дос­тать дідові гро­шей, в ко­го б то по­зи­чи­ти: чи в жидів, чи в му­жиків-ба­га­тирів. Він знав, що Гри­цай при­лип­не до йо­го, як шевська смо­ла, і спло­ха не од­че­питься.

- Ой-ой! Які то лю­де на світі бу­ва­ють: до церк­ви ніко­ли не­заг­ля­не, хіба на Ве­лик­день, як пас­ки свя­тять, а до шин­ку вча­щає сли­ве щод­ня. Ой гос­по­ди наш ми­ло­серд­ний! Які то лю­де бу­ва­ють на світі! - го­во­рив дід Оникій, не­на­че б то про се­бе, не див­ля­чись на діда Гри­цая.

- Вже й по­чав скрипіть! Скри­пи, скри­пи, як той віз з не­ма­за­ни­ми ко­ле­са­ми. На душі бу­де лег­ше, - про­мо­вив дід Гри­цай. - І хо­четься чо­ловікові ота­ке вар­ня­га­ти.

- Еге! доб­ре вар­ня­гать. Здається, час би вже й про смерть по­ду­ма­ти, - обізвав­ся дід Оникій.

- За всі го­ло­ви! І пи­ти - вмер­ти і не пи­ти - вмер­ти. Луч­че пи­ти і вмер­ти, - про­мо­ви­ла ве­се­ленька ба­ба Ориш­ка.

- Навчи се­бе та сво­го ба­бу, а не ме­не, ста­ро­го. Ме­не вже вче­но й пе­рев­че­но, - ска­зав дід Гри­цай.

- Вчений ти, та нед­рю­ко­ва­ний. Вчи­ли те­бе, та ма­ло дрюч­ком би­ли, - ска­зав сер­ди­то дід Оникій.

- Ну, вже й роз­пус­тив сво­го язи­ка, як ха­ля­ву, - ска­зав дід Гри­цай, а сам все пог­ля­дав на во­ро­та та ду­мав: «Ну та й ка­торж­ний отой хло­пець! Не не­се та й не не­се горілки».

Незабаром на пе­ре­лазі май­нув бри­лик. Хло­пець ніс пляш­ку горілки.

- Ну та й за­ба­рив­ся ж ти, си­на­шу! Те­бе б тільки по смерть доб­ре по­си­лать. Вкинь, Дмит­ре, стрю­чок пер­чиці в пляш­ку. Пер­чи­ця зве­се­лить і пляш­ку й очі, - ска­зав дід Гри­цай.

Мотуз підвівся, щоб дос­та­ти стрю­чок пер­чиці, кот­ра висіла під стріхою, на сонці. Він не­на­ро­ком ки­нув очи­ма на тік. Ку­ри вкри­ли пше­ни­цю,