Нечуй-Левицький - Старі гультяї, Нечуй-Левицький

- І то прав­да. То й од­пи­шу тобі, і не так тобі, як Пет­ру­севі, бо я йо­го люб­лю, як сво­го си­на.

- То не гай­ся ж та й од­пи­ши по­ле за­раз-та­ки, бо ти все нез­ду­жаєш. Ко­лись нес­подіва­но пом­реш, а я зос­та­нусь си­ро­тою.- ска­за­ла Сик­ле­та.

Дід і справді не дов­го га­яв­ся: він пішов до пи­са­ря, дав йо­му ха­ба­ра. Пи­сар на­пи­сав ду­хов­ни­цю, сам підпи­сав­ся за свідка, поп­ро­сив ще од­но­го свідка. І той за гроші підпи­сав засвідчен­ня. Гри­цай поїхав до Білої Церк­ви до но­таріуса; но­таріус засвідчив ду­хов­ни­цю. Все бу­ло зроб­ле­но як слід, по за­ко­ну. Дід од­дав ду­хов­ни­цю Сик­леті. Сик­ле­та до­ру­чи­ла бо­ма­гу своєму батькові. Дід Гри­цай по­жив ще рік і по­мер.

- Ну те­пер, хва­лить бо­га, Гри­цаєве по­ле бу­де моє! - ска­зав Мо­туз до жінки і пішов до во­лості з бо­ма­гою за па­зу­хою. У во­лості він вже зас­тав Сик­ле­ту й Сик­ле­ти­но­го батька.

- Опізнився, Мо­ту­зе, з бо­ма­гою! - обізвав­ся пи­сар з-за сто­ла. - Гри­цай од­пи­сав ще за жиз­ності своє по­ле своїй жінці Сик­леті: ось йо­го й ду­хов­ни­ця.

Мотуз ос­товпів і не міг і сло­ва про­мо­вить. Очі не­на­че згас­ли, го­лос не­на­че якась си­ла одібра­ла, в йо­го ніби од­ня­ло па­мо­ро­ки.

- Як же це во­но бу­де? Я ж йо­му зап­ла­тив за по­ле грішми? Хто же мені вер­не мої гроші? Я чо­ловік не­ба­га­тий, нег­ро­шо­ви­тий; че­рез те по­ле я на­по­зи­чав­ся в лю­дей. Як же во­но бу­де? - бідкав­ся Мо­туз.

- Як знаєш, так і ро­би. Гри­цай на­пи­сав ду­хов­ни­цю, а ду­хов­ни­ця все од­но, що й за­кон, - обізвав­ся пи­сар з-за сто­ла.

- Я сво­го не по­да­рую, бу­ду жалітись у суд, бу­ду по­зи­ваться. Для ме­не бу­де вже над­то кривд­но. Яка ж це прав­да на світі! -го­во­рив Мо­туз, ско­са пог­ля­да­ючи на Сик­ле­ту; в йо­го очах світи­лась та­ка не­на­висність до Сик­ле­ти, що, здається, він був ла­ден ки­нуться на неї і за­ду­шить її.

Сиклета навіть не ди­ви­лась на Мо­ту­за. В неї вид аж сяв, аж сміявся од ра­дості.

- Ну та й лу­ка­вий же чо­ловік, отой Гри­цай! скрив­див Мо­ту­за ні за що ні про що! - аж за­гу­ли на селі лю­де.

По селі за­го­моніли: пішла по селі опо­ро­ка на Гри­цая за йо­го лу­ка­вий вчи­нок.

За Гри­цаєве по­ле схо­пи­лась лай­ка, зма­ган­ня, тро­хи не бійка, не­на­че над дідо­вою мо­ги­лою схо­пи­ло­ся по­лум'я, підня­ло по­же­жу на кут­ку і підпа­ли­ло й Мо­ту­за, і Сик­ле­ту, і да­ле­ких дідо­вих ро­дичів. Десь знай­шли­ся й об'яви­лись Гри­цаєві ро­дичі: який­сь йо­го небіж вдру­гих і дру­гий небіж втретіх. Сам Мо­туз до­ко­пав­ся, що Гри­цаїв дядько дер­жав йо­го рідну тітку, а Мо­ту­зо­ва дя­ди­на до­во­ди­лась ро­дич­кою бабі Оришці. Мо­туз пішов до свя­ще­ни­ка й навіть дос­тав усі ви­пи­си з мет­ри­ки і заб­рав мет­ричні засвідчен­ня про своїх дя­дин та тіток.

І Мо­туз, і да­лекі Гри­цаєві ро­дичі - усі ки­ну­лись до од­но­го пи­са­ря в близько­му містеч­ку, щоб він пи­сав про­ше­ння в суд за Гри­цаєву зем­лю. Пи­сар пи­сав усім бо­ма­ги та на­би­вав ки­шені грішми. Сик­ле­та по­да­ла ду­хов­ни­цю в суд, щоб зем­лю зат­вер­ди­ли за нею й за Пет­ру­сем, а слідком за нею поїхав Мо­туз та Гри­цаєві ро­дичі. За Гри­цаєве по­ле схо­пи­лась ніби бит­ва, бит­ва га­ря­ча, бит­ва на смерть. Усі ма­ли надію виг­ра­ти на суді по­зов і заб­рать Гри­цаєве по­ле, усі не шко­ду­ва­ли за грішми, вит­ра­ти­лись до ос­таннього ша­га, на­по­зи­ча­лись в лю­дей, у жидів по самісіньку шию, си­па­ли грішми, як по­ло­вою. Кож­ний сподівав­ся, що за­бе­ре собі Гри­цаєве по­ле і по­зап­ла­чує дов­ги, ще й зіста­неться з при­бут­ком.

Довгенько тяг­ло­ся діло за Гри­цаєве по­ле в суді. Час­тенько до­во­ди­ло­ся Сик­леті, й Мо­ту­зові, й Гри­цаєвим ро­ди­чам навіду­ваться до Києва та пла­тить чи­ма­лу су­до­ву оп­лать за свої поз­ви. Че­рез який­сь час прий­шла з су­да оповістка. Суд при­су­див Гри­цаєве по­ле й грунт Сик­леті, але Сик­ле­та по­вин­на бу­ла вип­ла­тить Мо­ту­зові гроші, пе­редніше зап­ла­чені Гри­цаєві за по­ле. Мо­туз не вдо­во­лив­ся цим при­су­дом і по­дав бо­ма­гу до Пе­тер­бур­га. Там пе­рег­ляділи діло і при­су­ди­ли Сик­леті тільки Гри­цаєву ха­ту й грунт, а по­ле при­су­ди­ли Мо­ту­зові. Бідні Гри­цаєві не­божі вдру­гих та втретіх не дос­та­ли нічо­го і тільки дурнісінько вит­ра­ти­ли чи­ма­ло гро­шей.

Три ро­ки про­жи­ла Сик­ле­та са­ма з ма­лим хлоп­цем, а чет­вер­то­го ро­ку вий­шла заміж за па­руб­ка. Во­на прий­ня­ла мо­ло­до­го та гар­но­го па­руб­ка в прий­ми в свою осе­лю.

1897 р