Федькович Юрій - Поетичні твори, Федькович Юрій

дворі,

Вмивався він, втирався він,

Як гусь по воді;

Умився він да сльозами,

Ніхто го не чув,

Стулився він на багнеті,

На хвильку заснув.

 

Ой спить же він на багнеті

В цісарскім дворі,

Та й сниться му, що ходить десь

По синій горі,

Та й кучері зачісує,

Та й кучері в’є…

«Чом ненька ми не писує?

Ци вна ще жиє?…»

 

«Ой рада би-м, мій синоньку,

Листок написать,-

Насипали могилоньку,

Не можу я встать;

Не можу я, соколоньку,-

Глубоко на дні,

Насипали на рученьки

Сирої землі».

 

І був би він в царскім дворі

Багато ще снив,-

Гукнув-бо дзвін на Стефані, 13

А він ся збудив;

Утер собі і личенько,

Утер си і гвер…

Кров точится по мармурі,

А жовняр умер.

 

Святий вечір

 

 

Дзвіночок дзвонить, дзвонить, дзвонить,

Все місто в світлі, в раю тоне,

Аж до касарні б’єся ехо,

Бо в тій касарні темно, тихо.

 

Лиш онде жовняр в світлі луни

На слуп приперся, гей до труни,

Сльозаве око в небо зносить

І ніби звізди о щось просить.

 

А звізди так му світя ясно,

А по домах весело, красно…

Чого ж єму так серце мліє,

Коли ніхто не печаліє?

 

Га, відки ж я то можу знати?

Єго не смію запитати.

Не видиш, як він брови хмурить?

Хто знає, чо ся жовняр журить…

 

Дезертир

 

 

Ой сів же він при столику,

При світлі думав.

Писанєчко дрібнесеньке,

А він го читав.

 

Писанєчко дрібнесеньке,

Листочок - як сніг:

Склонив же він головоньку

К столові на ріг.

 

«Ой ненечка старенькая

Ми пише в одно,

Що там зима тяженькая,

А їй студено;

 

Нема, нема єї кому

Врубати дрівець,

Бо їй синок, оден в дому,-

Цісарський стрілець».

 

І схопився, як поломінь,

Полетів, як птах,

А вітер з ним не йде вдогінь,

Бо годі му так;

 

Бо він летить до матоньки

Старої домів

Дрівець єї врубатоньки,

Би хатку нагрів.

 

В арешті

 

 

І опівніч вже минає,

Вже і лампа догоряє,

І камраття заніміли,

Коло столу сном присіли.

 

Спочивайте, милі браття,

Бо вам добре спочивати,

Але я - о ні, ніколи,

Бо-м в кайданах, бо-м в неволі.

 

І за що мене вкували,

Що риштунки ржев запали!

Я би-м думав, що від піти

Зброя мусить червоніти.

 

Що ж бо збройов ся клопочу?

Нам кують мня, кілько хочуть!

На вікні он, коло грати,

Там шездара-сиротяти.

 

А я втворю си віконце:

Ясний місяць - моє сонце!

Ох, як зачну грати, грати,

Муся струни ся пірвати.

 

Так, най струни ся поколють,

Бо я всю жовнярську долю,

Бо я всьо, що в войську знаю,

На шездарі заспіваю.

 

Так, усьо я заголошу.

А кайдан, що осьде ношу,

Завторує в срібні нути,

Аж го звізди муся чути.

 

Але то би було лихо!

Ліпше грати тихо-тихо,

Аби братів не скорняти,

Бо вни любя ся сміяти.

 

Сміх - дурниця ми не буде,

Але в войську всякі люди:

Скажуть, що я їх клопочу,

А я ласки їх не хочу.

 

То ж тихенько, серце, струни!

При зірницях, в світлі луни

Можна трошки потужити,

Лиш би браття не збудити.

 

Ой нічка то тиха

 

Думка

 

 

Ой нічка то тиха, ой нічка то мила!..

Зорниця в зорницю по небі світила,

А я си при мурі на лавочку сів

Та й оком сльозавим докола повів.

 

І хто ж мені того на світі закаже,

Як сонце загасне, як нічка наляже,

Аби я потиху на лаві не сів

Та й оком сльозавим докола не вів?

 

Ой сиджу я, сиджу, на палаш приперся,

Манта ми широка - полами утерся.

Аж виджу - при мені хтось близенько став,

Та й плакав зо мною, зо мною думав.

 

То брат мій, товариш - о, щиро мня любить! -

Та й каже до мене - не каже, голубить:

«Чого ж ти, мій друже, на лавиці сів

Та й оком сльозавим докола повів?»

 

«О брате мій, брате, як можеш питати,

Чого ми боліти, чого ми думати?

Вшак знаєш, що-м козак, вшак знаєш, що-м пан,

А люди всадили на мене кайдан».

 

І брат не говорить, і місяць не гріє,

І серденько тужить, і серденько мліє…

О бідна головко, де діну біду!..

Хіба я поволі до хати піду.

 

Ой вийду я з хати

 

Думка

 

 

Ой вийду я з хати та й стану гадати:

Коби то не зброя, не білі кабати,

Ой то ж би-м полетів, як куля, як кріс,

Де-м орлом родився, де-м соколом ріс.

 

Виходить із хати рідненькая мати:

«І слихом слихати, і видом видати! -

А де ж бо ти, синку, а де ж бо ти був,

Що моїх ти сльозей ніколи не чув?»

 

«Ой ненечко-утко, не жалуй, не думай:

Летів я за море, летів я за Дунай;

Ходив я далеко-далеко у світ

Підгір’я шукати