Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

- Гадюку? Що за дурниці,- відказала Ребека старій дамі яка мало не зомліла з дива.- Ви взяли мене, бо я була вам потрібна. Тут про вдячність не може бути й мови. Я ненавиджу цю школу й хочу піти звідси. І не робитиму тут нічого, крім того, що зобов’язана робити.

Дарма стара дама питала Ребеку, чи вона усвідомлює, що розмовляє з міс Пінкертон. Ребека вибухнула їй у вічі страшним, глузливим, демонічним сміхом, від якого директорку школи мало грець не вдарив.

- Заплатіть мені,- сказала дівчина,- і відпустіть геть або, ще краще, знайдіть мені добре місце гувернантки в пристойній родині - ви можете знайти його, якщо захочете.

І потім, коли в них знов доходило до суперечки, Ребека завжди верталася до цього:

- Ми ненавидимо одна одну, влаштуйте мене, і я ладна поїхати звідси.

Шановна міс Пінкертон, хоч мала римський ніс і носила на голові високий капелюшок, хоч була на зріст як добрий гренадер і досі користувалася необмеженою владою в пансіоні, поступалася, проте, силою волі й наполегливістю своїй маленькій учениці й змагалася з нею, пробуючи її залякати. Якось, коли вона зважилася вилаяти її прилюдно, Ребеці спав на думку вже згаданий спосіб відповідати їй по-французькому, і це остаточно зломило стару. Щоб підтримати в школі свій авторитет, їй треба було позбутися цієї бунтівниці, цієї почвари, гадюки, цієї заколотниці; і, почувши, що родина сера Пітта Кроулі саме шукає гувернантку, вона порекомендувала їй міс Шарп, хоч та була і заколотниця, і гадюка.

- Власне, в поведінці міс Шарп,- сказала вона,- я не можу знайти нічого поганого, крім ставлення до мене, і мушу визнати, що її здібності й манери відповідають найвищим вимогам. Що ж до її освіченості, то вона якнайкраще підтверджує успіх навчальної системи, прийнятої в моїй школі.

Так директорка узгодила рекомендацію з своїм сумлінням; умову скасовано, і учениця отримала волю. Ця боротьба, описана тут кількома рядками, звичайно, тривала не один місяць. А що міс Седлі, на той час сімнадцятирічна дівчина, мала залишити школу й приятелювала з міс Шарп («В поведінці Емілії це єдине, що не вдовольняє мене»,- казала Мінерва), вона запросила її на якийсь тиждень до себе в гості, перше ніж та приступить до обов’язків гувернантки в чужій родині.

Так перед обома дівчатами відкрився світ. Для Емілії то був зовсім незнаний, свіжий, чарівний світ, який ще тільки буйно розквітав. А для Ребеки - вже не зовсім незнаний, бо, якщо казати правду, з тим Хрумлі вийшло трохи інакше: власниця цукерні комусь натякнула, а той «хтось» ладен був заприсягтися ще комусь, що між містером Хрумлі й міс Шарп стосунки зайшли значно далі, ніж про це стало відомо, і що та записка була відповіддю на іншу. Та хто може знати, що там було насправді? В кожному разі, якщо Ребека й не вперше вступала в світ, то вступала наново.

На той час, коли дівчата доїхали до Кенсінгтонської рогатки, Емілія ще не забула своїх товаришок, але сльози її висохли, і вона вже навіть зашарілася при зустрічі з якимось молодим офіцером лейб-гвардії, що, поминаючи верхи карету, глянув на неї і сказав: «З біса гарне дівчисько!» Поки карета досягла Рассел-сквер, дівчата вдосталь набалакалися про бенкети в королівському палаці, про те, чи молоді дами з’являються туди напудрені та в кринолінах і чи Емілія матиме таку честь, що її запросять на бенкет до лорд-мера, Емілія вже знала. Коли ж вони нарешті приїхали додому і Емілія Седлі з допомогою Самбо випурхнула з карети, щасливішої і привабливішої дівчини не було в цілому Лондоні. Так думали і Самбо, і візник, так вважали батько й мати і вся челядь у домі, що вишикувалася в передпокої, кланяючись, присідаючи і всміхаючись своїй молодій господині.

Будьте певні, що Емілія показала Ребеці кожну кімнату в домі, все, що було в її шухлядах, і книжки, і фортепіано, і сукні, і всі намиста, брошки, мережива та інші дрібнички. Вона впросила Ребеку взяти в подарунок від неї намисто з ясного сердоліку, і бірюзові сережки, й чудесну муслінову сукню, яка тепер була їй вузька, а Ребеці саме до міри, а ще вирішила спитати в матері дозволу віддати приятельці і білу кашемірову шаль. Хіба їй шкода, адже брат Джозеф щойно привіз їй з Індії ще дві.

Ребека, побачивши дві чудові кашемірові шалі, що їх Джозеф Седлі привіз у подарунок сестрі, цілком щиро сказала: «Мабуть, дуже приємно мати брата»,- чим відразу викликала співчуття в щиросердої Емілії: яка ж вона, бідолаха, самітна в світі, сирота, без друзів і родичів.

- Ти теж не сама, Ребеко,- мовила вона.- Ти повинна знати, що я завжди буду тобі приятелькою і любитиму тебе, як сестру, ось побачиш!

- Ох, це не те саме, що мати батьків, добрих, багатих, ласкавих батьків, які дають тобі все, що ти просиш. Хіба є щось дорожче за батьківську любов? Мій бідолашний татко не міг мені нічого дати, і в мене було тільки дві сукні! А ще як є брат, коханий брат! О, як ти, мабуть, його любиш!

Емілія засміялася.

- Що? Ти його не любиш? А кажеш, що любиш усіх!

- Ну, та люблю... але...

- Але що?

- Але Джозефові, здається, байдуже, люблю я його чи ні. Уявляєш, він десять років не був удома, а коли повернувся, то подав мені на вітання два пальці. Він дуже ласкавий і добрий, але рідко розмовляє зі мною; мені здається, що він свою люльку любить більше, ніж свою...- Емілія враз похопилася: навіщо казати погане про рідного брата? - Він дуже любив мене, коли я була маленька,- додала вона.- Я мала п’ять років, як він виїхав.

- Він, певне, дуже багатий,- мовила Ребека.- Кажуть, індійські набоби 12 страх які багаті.

- Думаю, що в нього великі прибутки.

- А твоя невістка, звичайно, чарівна жінка?

- Ха-ха-ха! Джозеф не одружений,- знов засміялась Емілія.

Здається, вона вже казала про це Ребеці, але та, видно, забула; принаймні вона почала запевняти і присягатися, що сподівалась побачити цілу купу небожів і небог Емілії. Вона така розчарована, що містер Седлі неодружений. Емілія ж начебто казала, що