Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

Очевидно, я був присутній під час народження нової легенди.

— Дурниці все це! Ходімо зі мною, Ніколо, і ти сам переконаєшся, що немає ніякої ніздрі Тойона.

Але Нікола не рухався з місця і заперечливо хитав головою.

— Ідеш?

— Сильно боюсь. Однак і ти теж не ходи! — сказав він.

Я вагався. Іти самому було рисковано. Слова англійця були кинуті неспроста. Там справді могла чекати непередбачена небезпека. Але в мені раптом заговорило самолюбство. Мою відмову Нікола міг зрозуміти так, неначе і я повірив у цю безглузду ніздрю.

— Якщо ти відмовляєшся, то я піду сам! — рішуче промовив я і пішов угору по схилу гори.

Вітер дув мені в спину, полегшуючи дорогу.

— Не ходи! — закричав мені Нікола. — Не ходи!

Я, не оглядаючись, ішов далі.

Скелі піднімалися все вище і крутіше. Незабаром я почав стомлюватись і пішов повільніше. Перед крутим підйомом зупинився, щоб передихнути, і раптом почув позад себе чиєсь сопіння. Я озирнувся. Переді мною стояв Нікола. Він усміхався своїм широким ротом, скалячи криві зуби.

— Однак ти пішов, і я пішов, — сказав він, побачивши моє здивування.

— Молодець, Ніколо! — радісно сказав я.

Мені доводилося кричати. Вітер завивав і свистів так, що ми ледве чули один одного.

— Ти не боїшся, Ніколо?

— Сильно боюсь, однак. Ходімо!

Ми почали видиратися по скелях. Раптом вітер зірвав мій похідний флюгер, що висів у мене за плечима. Нікола кинувся за ним, але я зупинив його. Вітер дув з такою сталістю, що ніякий флюгер не був потрібен. А Нікола, гнаний цим страшенним вітром, рискував зірватися в безодню.

— Іди сюди! Тримайся за мене! Ходімо разом! — крикнув я якутові.

Ми вчепилися один за одного і, допомагаючи один одному, ішли далі. Нам доводилося дуже відхилятися назад, і все ж ми не завжди могли втриматися на ногах. Ми падали на землю ї ледве підводилися. Вітер, мов важкі мішки з піском, давив нам на спину. Ми обливалися потом і вибивалися з сил. Я вже почав шкодувати, що так необачно вчинив, але повертатися не хотілось. Ми були недалеко од вершини, і я дав собі слово тільки поглянути, що робиться по той бік кам’яного пасма, і повернутися назад, не спокушаючи більше долю.

Цю невелику відстань до вершини гори нам довелося повзти по землі. Вітер, здавалося, ладен був розчавити нас, як слимаків. Він був щільний і важкий. Можна було подумати, що ми перебуваємо на великій глибині океану і сотні тонн води давлять нас своєю вагою. Нам доводилося закривати рот і ніс, щоб затримувати повітря, яке душило нас; а видихати нам було ще важче, ніж хворим астмою.

Я знав, що на самому гребені гори вітер лютуватиме ще дужче. Щоб нас не знесло в якусь безодню, я вжив застережних заходів: наглядів ущелину між скелями і рушив туди, ховаючись од вітру за гранітними виступами.

Ми благополучно проповзли вузькою ущелиною, що загиналася насередині кутом, і, нарешті, підповзли до самого гребеня. Я нахилив голову і подивився вниз. Те, що я побачив, вразило мене.

Там був величезний пологий кратер, схожий на місячний. Та що мене особливо здивувало — схил цього величезного кратера був неначе відшліфований. Ні каменя, ні виступу. Зовсім гладенька, полога воронка, а глибоко внизу, в центрі її, було видно круглий отвір величезного, як мені здалося, діаметра. Невже ця відшліфована воронка і геометрично правильний отвір на дні кратера природного походження? Важко було припустити це.

Міцно вчепившись за гострий виступ скелі, Нікола махнув рукою, щось показуючи мені, і крикнув, але я не дочув, що він сказав, і глянув в напрямі його руки. Я побачив у повітрі дерево, яке летіло вздовж окружності кратера, описуючи величезне коло, неначе його кружляв смерч. Ми почали стежити за деревом.

Воно і далі описувало правильні кола, вірніше — рухалося по спіралі: кожне коло ставало вужче і проходило нижче від попереднього, причому дерево рухалося дедалі швидше. Це був якийсь повітряний Мальштрем!..[5] Ось дерево зробило ще кілька кіл і сховалося в чорному колодязі на дні кратера.

Я стояв перед новою загадкою. Було очевидно, що вітер прямував кудись під землю. Це було незрозуміло і безглуздо, як ніздря Ай-Тойона.

«Але де ж друга «ніздря», з якої повітря повинно виходити назад?..»

Мої роздуми перервало нове явище. Величезний камінь, вагою з добру тонну, зірвався раптом з вершини скелі. Але не полетів униз, як це було б природно. Він пролетів у повітрі по спіралі майже дві третини окружності кратера, перш ніж досяг дна і зник у круглому колодязі.

«Яка ж має бути сила вітру!» подумав я і мимоволі здригнувся, уявивши себе на місці каменя.

Ми стояли перед цілком винятковим, загадковим явищем природи, і хоч я не вірив у божественну ніздрю, та все ж я вже з більшою повагою згадав міфотворчість Ніколи: в його вигадці була частина правди; ми відкрили якусь дивовижну «ніздрю» в корі земної кулі, що втягує повітря з поверхні землі.

«Це повідомлення викличе в науковому світі сенсацію!» майнула гонориста думка. Але зараз не час і не місце думати про це. Треба обміркувати, як вибратися з цього повітряного коловороту. З величезною обережністю вивільнивши одну руку, я торкнув Ніколу за плече і кивнув йому головою, запрошуючи вертати назад.

«Але чому не засмічується цей отвір?» подумав я… І саме в цю мить сталося таке, що одразу вимело всі думки з моєї голови.