Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

Я також замислився… Історія з «мертвим каюком» Сула така незвичайна, що здавалася вигадкою. Але я знав Школу: він міг прикрасити події, але не схожий був на брехуна. Несподівано спало мені на думку:

— Як називався той пароплав? — запитав я Ніколу.

У відповідь він тільки непевно цмокнув губами і заперечливо похитав головою.

— Ти бачив написи на рятувальних кругах? Чи не пригадуєш ти хоч першу букву? На що вона схожа?

Нікола подумав і сказав:

— На ці козли для чайника. — І він надряпав на долоні кінцем ножа фігуру, яка нагадувала літеру А.

Невже моє припущення вірне?..

Я згадав, що три роки тому з Англії була відправлена експедиція, споряджена крупним капіталістом містером Бейлі на криголамі «Арктик». Експедиція була чудово споряджена всім необхідним для наукових досліджень і мала намір пройти вздовж усього берега Сибіру аж до Аляски. На борту пароплава було кілька видатних учених.

Але ця експедиція закінчилася трагічно. Останні передачі по радіо були одержані з криголама, коли він був недалеко від мису Борхая. Потім кілька днів «Арктик» не подавав про себе вістей, далі з’явилися тривожні «SOS», і з того часу про нього не було чутно. Тільки на другий рік рибальські судна знайшли на одному з невеликих голих островів дві розбиті шлюпки криголама, а до гирла Лени хвилі прибили рятувальний круг «Арктика». Це, мабуть, усе, що залишилося від криголама. Відважних мореплавців вшанували належним чином, записали їхні імена у довгий список жертв науки, викреслили «Арктик» із списку суден. На цьому справа і закінчилася.

І ось тепер, в «окаянному краю», з уст якута мені довелося вислухати історію, яка проливала деяке світло на долю криголама і разом з тим огортала цю долю ще більшою таємницею. Куди поділися його пасажири? Як сталося, що пароплав без команди ішов на всіх парах в океані? І як він міг іти? Машини не могли працювати без керування. Або повинен був вибухнути котел, або, що вірніше, котли повинні були охолонути, бо їх ніхто не топив, і пароплав зупинився б.

І хто цей англієць, врятований нами з болота? Він сам назвав себе членом англійської арктичної експедиції. Проте він зовсім не був схожий на людину, що зазнала катастрофи кілька років тому і довго прожила в одному з найглухіших кутків земної кулі. Нарешті, що означає його попередження? Чому мені загрожує смерть, якщо я піду туди, куди дме вітер? У цьому попередженні теж криється якась таємниця. Та він не залякає мене! «йти за вітром»— завдання нашої експедиції.

Як би там не було, мені необхідно бути обережним. Розсудливість підказувала, що мені треба повернутись у Верхоянськ і йти на дослідження з усією експедицією. І коли б я послухався цього голосу розсудливості, багато що вийшло б інакше. Однак моя цікавість і неспокійний дух дослідника нестримно тягли мене вперед. Обманюючи власну обережність, я запевняв себе, що пройду вперед ще лише кілька кілометрів, щоб подивитися, яка небезпека може підстерігати мене.

— Чай готовий, — сказав Нікола, знімаючи з вогню чайник.

Стомлені мандрівкою, ми міцно заснули, закутавши голови від комарів. Коли Нікола розбудив мене, сонце, яке в цей час тут не заходило, пересунулося на схід. Був ранок. Вітер, що трохи вщух уночі, знову почав свою роботу. Він дув рівномірно, без поривів, дедалі дужче.

— Ходімо туди, — сказав я, показуючи Ніколі напрям за вітром.

Перед нами здіймалося гірське пасмо.

— Знову туди? — запитав Нікола, видно трохи стривожений. — Треба назад. Далі я не піду.

Ця відповідь здивувала мене. Нікола, безстрашний і покірний Нікола відмовлявся йти зі мною далі. Може, його налякали слова англійця?

— Чому ти не підеш туди? — запитав я його.

— Один мій товариш і ще один товариш йшли і не повернулися, — відповів Нікола, нахмурившись. — Звідти ніхто не повертається. Там ніздря Ай-Тойона.

Я вже знав, що Ай-Тойон — «священний старик» — найвище божество якутів. Але я ніколи не чув про ніздрю Ай-Тойона.

— Невже ти й досі віриш бабським казкам про тойонів і йорів? І як ти можеш боятися, коли я йду з тобою?

— Я знаю, що ти сильно велика людина. Більшовик ти. Але звідти ніхто не повертався.

Нікола не лестив мені, називаючи мене «сильно великою людиною» — більшовиком. Для нього всі міські жителі, що приїхали з великих міст Росії, були більшовиками, його похвала була щирою. Якторг звільнив його разом з іншими якутами від експлуатації прасолів, що споювали якутів горілкою і купували за безцінь хутра; його діти вчилися в школі, а дружину вилікували від хвороби, насланої злим духом — йором. Все це була «агітація фактами», зрозумілими Ніколі. Там, де виникає сумнів у могутність богів, починає хитатися і віра в них. І мені здавалося, що Нікола вже втрачав цю живу віру в богів і ставився до них як до поетичної вигадки, що узагальнює те чи інше явище, — так, як ми іноді говоримо про «фортуну», про «караючу Немезіду», забуваючи про релігійне походження цих слів і передаючи ними тільки відомі поняття. Боги Ніколи явно підгнивали, але не вмерли ще зовсім у його свідомості. Вони оживали тоді, коли він зустрічався з якимось незрозумілим і страшним явищем. Так було з ним на пароплаві мерців, так, мабуть, було з ним і зараз. Страх заглушав голос розуму і пробуджував первісні вірування в злих духів…

— Що ж це таке: ніздря Ай-Тойона?

— Звичайна ніздря. Ай-Тойон дихає. А там, — Нікола показав на гору, — його ніздря.

— Але чому ж він дихає тільки в себе? Бачиш, вітер весь час дме в один бік? — запитав я Ніколу.

— Ай-Тойон сильно великий. Тисячу років, однак, він може