Олександр Романович Бєляєв - Людина, що знайшла своє обличчя, Олександр Романович Бєляєв

Нікола надто поквапно і необережно підняв обидві руки, і раптом його тіло під тиском щільних мас повітря почало швидко зісковзувати з площадки, на якій ми лежали. Я ледве встиг ухопити Ніколу за ноги, але з жахом відчув, що й моє тіло рухається до краю обриву. Я почав чіплятися носками чобіт за вибоїни, щоб затримати наше просування, та все було марно: ми повільно, неухильно посувалися до краго безодні. Тіло Ніколи вже наполовину висіло в повітрі. Вітер здув мішок, що був у нього за плечима. Мішок ще тримався на ременях і висів горизонтально попереду голови Ніколи. Ще мить — і все тіло Ніколи повисло над безоднею. Раптом я відчув, що Нікола смикає ноги із моїх рук, немов бажаючи вивільнити їх. Я не міг зрозуміти цього вчинку. Нікола насилу повернув до мене голову і крикнув.

— Пусти!

Він був вірний товариш і справжній мужчина. Бачачи, що неминуче загине, він хотів принаймні врятувати мене. Я не міг прийняти цю жертву і далі міцно тримав його за ноги. Тіло Ніколи витягнулося, мов струна. Мішок з провізією, чайником та інструментом відірвався і помчав ліворуч, уздовж краю гігантської воронки. Тієї ж секунди Нікола так сильно смикнув ноги, що я мимоволі випустив їх. І Нікола з неймовірною швидкістю помчав услід за мішком, неначе доганяючи його. Ще мить — і я полетів за Ніколою…

Жахливі, незабутні хвилини! Перше, що я відчув, коли полетів, це те, що вітер неначе затих: тепер ми летіли в його потоці. Разом з тим я відчував надзвичайне ущільнення оточуючого мене середовища, ніби я був на величезній глибині океану. З великими зусиллями міг я відвести вбік руку, бажаючи ухопитися за край кратера. Я летів всього-на-всього за метр від скель. Але дихати мені стало неначе трохи легше.

Повернувши голову, я подивився на Ніколу, що летів попереду мене. Він, мабуть, теж пробував зачепитися за стіну кратера. Хоч яке незграбне тіло було в нього, він вигинався дугою, як черв’як, простягаючи свої довгі руки і розкидаючи ноги. На одну мить йому вдалося доторкнутися ногою до кам’яної стіни. Але це не зупинило, а тільки трохи затримало його політ. Тіло Ніколи перевернулося і трохи наблизилося до мого. Він знову витягнувся пластом, а я простягнув руку вперед, бажаючи ухопити його. Та коли б навіть хоч один сантиметр відділяв нас, я не зміг би дістати його, бо відстань між нами залишалася незмінною. Ми були безсилі щось зробити.

Мішок уже описав коло і летів тепер трохи нижче від місця, де ми впали. Слідом за мішком це місце пролетів Нікола, а потім і я. Зблизька стіна кратера не здавалася вже такою відшліфованою, як здалеку. У ній де-не-де видно було тріщини, вибоїни, виступи скель. Але зачепитися за них було неможливо. Коли б навіть це і вдалося, то руку відірвало б страшенним потоком, як ніжку мухи. Доводилося підкоритися своїй долі і чекати, що буде далі.

Мабуть, Нікола водночас зі мною глянув униз, щоб подивитися, що ж нас чекає. Там видно було чорну круглу діру, що збільшувалася в міру того, як ми наближалися до неї повітряною гвинтовою дорогою, летячи дедалі швидше колами, що весь час звужувалися…

У мене почало паморочитися в голові. Кола ставали все менші, ми опускалися глибше і глибше… Наш смертний час настав. Я не мав сумніву, що загибель неминуча. Я повинен був упасти в безодню і розбитися на смерть об кам’яне дно. Коли ми летіли вже над самим колодязем, я знайшов ще сили поглянути вниз, і,— може, це було марення, — мені здалося, що я бачу світло величезних електричних ламп і грати внизу. Ці грати раптом закрутилися, світло померкло, я втратив свідомість….

Коли я почав приходити до пам’яті, то насамперед відчув своє тіло: воно нило й боліло. Ще не розплющуючи очей, я відчув чийсь дотик. Насилу розімкнув повіки, побачив перед собою мого вірного супутника і друга Ніколу. Але я не пізнав його відразу. Замість звичайної хутряної одежі з оленячої шкіри на ньому був сірий лікарняний халат.

Я лежав на чисто застеленому ліжку, вкритому сірою пушистою ковдрою, у невеликій кімнаті без вікон, освітленій електричною лампою, що опускалась із стелі.

— Приїхали! — сказав Нікола, вітаючи мене своєю незмінною усмішкою.

— В ніздрю Ай-Тойона? — спробував я пожартувати. — От бачиш, Ніколо, ніякої ніздрі немає.

— А ти її бачив? Може, вона якраз така, — і Нікола обвів рукою кімнату.

— З електричним освітленням?!

Наша розмова була перервана. Двері розчинилися, і в кімнату ввійшла молода дівчина в білому халаті — сестра-жалібниця, подумав я. Я вже не мав сумніву, що перебуваю в лікарні. Але чи довго я був непритомний, як мені пощастило уникнути смерті і як я потрапив у цю лікарню, не усвідомлював.

Сестра щось запитала мене невідомою мені мовою. Я жестами показав, що не розумію, і разом з тим роздивлявся дівчину. Вона була молода, червонощока і дуже здорова. Русяві локони вибивалися з-під її білої косинки. Вона посміхнулася, блиснувши своїми білими рівними зубами, і повторила запитання англійською мовою. Ця мова мені була більш знайома, — я читав по-англійськи, але розмовляти не вмів. І я знову розвів руками. Тоді дівчина втретє повторила своє запитання німецькою мовою.

— Як ви себе почуваєте? — запитала вона.

— Дякую вам, добре, — відповів я, хоч, правду кажучи, почував себе не так уже добре.

— У вас щось болить?

— Що у мене не болить! Я неначе пройшов через млинове жорно, — відповів я.

— Могло бути гірше, — сказала дівчина, добродушно посміхаючись.

— Де я перебуваю, якщо ваша ласка, поясніть мені? — запитав я.

— Ви про це скоро дізнаєтесь. Чи можете ви піднятися