Олександр Ірванець - Загальний аналіз (збірник)

Світляне рило електрички прорізало сірувату ранкову імлу водночас ревом і променем прожектора. Натовп на платформі заворушився, потім раптом швидко й раціонально сконденсувався саме в тих місцях, де мали б опинитися двері вагонів. Федір Іванович на мить розгубився, поткнувся в один, потім у другий міні-натовп, але його відтерли, тож не лишалось нічого іншого, як бігти у хвіст потяга, де, здавалося, люду було трохи менше. Урешті (поки він біг, пасажири собі заходили) Федір Іванович утиснувся до першого тамбура третього вагона з хвоста потяга. У ніздрі одразу вдарив гострий запах – Вагон був із туалетом. Люди поспішно проходили з тамбура до салону, іззаду набігали інші, підштовхуючи в спину попередніх: «Ще трошки… Ще чуть-чуть. Всім їхати треба!..» Федора Івановича майже внесли до вагона. Щоб уповільнити цей рух, письменник мусив триматися за ручки на спинках сидінь. Робив він це лівою рукою, правою водночас захищаючи кишеню піджака під плащем: «Обережніше, будь ласка. Я вибачаюсь… Я перепрошую… Обережніше. Дякую…»

Урешті тиск у спину послабшав, і вдалось зупинитися. Ставши спиною до спини з якимсь високим чолов’ягою у шкіряній куртці, Федір Іванович якомога ширше розставив ноги, цим самим показуючи собі самому й усім іншим: із цього місця він уже не зрушить.

З-під стелі пролунало хрипке оголошення: «Обережно, двері зачиняються!», потім шипіння і ще двічі те саме оголошення. Федора Івановича похилило, шарпнуло, хитнуло ліворуч-праворуч – і за вікном, пульсуючи, ривками поповз перон із нечисленними невдахами, яким не пощастило ввіпхатись до вагонів. Проте це могли бути й пасажири, що чекали на зустрічну електричку кудись до Тетерева чи, скажімо, до Коростеня.

Електричка почала набирати швидкість. Ліворуч, за кварталом приватних будинків, майнув господарчий двір будинку творчості з прив’язаним там псом Бур’яном чи, може, Бураном, як його кликали російськомовні діти київських літераторів, пхаючи тварині до пащі недоїдені бутерброди з ковбасою. «добре, що цей будинок творчості, цей притулок, прихисток для всіх нас, хто служить народові своїм словом… Можна приїхати, усамітнитись, вирватися з тієї щоденної марудної суєти. Спокійно попрацювати, а якщо захочеться, то й поспілкуватись із духовно близькими собі. Хоча їх насправді так мало… Також і столиця під боком, що теж важливо. Літфондівська поліклініка, медичне обслуговування. А що, хіба ж ми не заслужили? Силу свою та здоров’я витрачаємо не на абищо, кладемо їх на вівтар розбудови рідної держави. То й нам за це має бути хоча б якась віддяка. Хіба ні? Запевне, що так…»

Потяг заклав поворот, прогуркотів мостом над річкою (хтось із ерудованих знайомих розповідав Федорові Івановичу, ніби цей міст виникає в кадрах якогось фільму довженка) і заглибився в лісову гущавінь. «Наступна станція – Біличі!» – із запізненням пролунала хрипка інформація з-під стелі.

«Онде бач як міцніша українське в Україні, – Вдоволено ковзнула думка внутрішнім куполом черепа. – Бо ж іще наприкінці сімдесятих, коли ти молодим поетом приїздив сюди на творчі семінари, тоді навіть у їдальні будинку творчості офіціантки – ну, хіба крім Валентини Іванівни й старенької Люби з полісся – усі говорили до тебе російською. Чи, точніш, навіть не російською, а тим осоружним суржиком: «Ви на перве борщик будете кушать ілі супчик гороховий?» Бр-р-р, аж бридко згадати! Але тепер, за ці роки незалежності, ситуація таки змінилася, кардинально змінилася! І не можна заперечити, що значну, величезну роль у боротьбі за ці зміни відіграли письменники! Ну, не всі, звичайно, але та краща, вічно бунтівна частина літературного середовища, до якої ти маєш честь зарахувати й себе.

Трохи зухвало звучить? Та ні, чому ж зухвало? правда завжди залишається правдою. І те, що ти ось уже котрий рік є незмінною другою особою (а коли говорити про творчість – то й першою!) у вашій обласній організації НСпУ, і лише затята амбіційність старого Зубчука не дає йому збагнути дійсний стан справ та й нарешті піти на заслужений відпочинок, а тобі – реально очолити письменницький осередок. До тебе ж тягнеться творча молодь, ти ведеш платну літературну студію в обласному педінституті, їздиш із виступами по районах – а хіба це не доказ твоєї потрібності? Варто лише пригадати ті уважні, захоплені очі простих жінок – робітниць льонокомбінату чи овочесушильної фабрики, коли вони вслухаються у твої карбовані віршовані рядки? Чи розмови про сокровенне зі студентками філологічного факультету, які приносять на твій суд свої перші, ще невмілі, проте такі щирі поетичні спроби! О, це вартує тих безсонних ночей, що їх ти провів, добираючи слово до слова, шліфуючи образи, виважуючи риму…»

Та що це таке? Здоровань у шкірянці, який стояв позаду, раптом відхилився і сперся, майже ліг на плечі Федора Івановича. Посунувшись на півкроку й притримуючи правицею кишеню піджака під плащем, Федір Іванович сердито озирнувся. Уже хотів був зробити зауваження типові у шкірянці, проте той випередив – упівоберта схиливши свою стрижену голову, він процідив через плече, утім доволі миролюбно: «я бабушку пропускаю…»

І справді, в тисняві між людьми протискалася низенька бабця з сивими патлами з-під хустки. В одній руці в неї була велика картата сумка, другою стара притискала до грудей стос газет і тоненьких ілюстрованих журналів.

– «Єдінствєнная»! Єсть кросворди! «Сєводня» з тєлєпрограмой! Імєєтца также кіровоградская «Бабушка»! – старечий надтріснутий голос не лунав, а тільки сунувся поперед бабці, неначе іще один її вантаж.

«Ну, нічого, нічого. Це також явище тимчасове. За років три-чотири вона “Літературну Україну” тут продаватиме і “Слово просвіти”. Не все одразу. Поступово налагодиться».

Зрештою, і ти сам свого теперішнього становища досягнув не в однодень. Але йшов своїм тернистим шляхом, упевнено і вперто, не зважаючи на прошуки різних недоброзичливців. А їх на твоєму шляху не бракувало. Не бракує й дотепер…

Ну й що їм до того, що називалась твоя перша поетична збірка «Жовтневі зорі»? Хіба вони знають, які насправді прекрасні зорі в жовтні у твоїх рідних краях? Адже не було в тій збірочці віршів-паровозів, оспівування партії чи Леніна! Лише слова «жовтень» і «вересень» скрізь писали з великої літери – ото й усього! Але ж саме завдяки цьому хитрому прийомові тобі тоді вдалося приспати пильність обласних і республіканських цензорів та й випустити у світ книжку «сповнених молодечого азарту рядків», як висловився про неї один