Мігель Анхель Астуріас - Скорботна п'ятниця

У романі видатного гватемальського письменника, лауреата міжнародної Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» і Нобелівської премії, розповідається про життя і політичну боротьбу гватемальських студентів.
Замість карнавального пасхального ходу студенти вирішили провести політичну демонстрацію з плакатами й лозунгами, які закликали до боротьби з засиллям хунти. Головний герой твору, студент юридичного факультету, відмовляється від присвоєння йому звання адвоката, мотивуючи своє рішення тим, що не хоче стати частиною судової машини, яка розтоптує всі людські права і діє за наказами чергового диктатора.

Мігель Анхель Астуріас

Скорботна п'ятниця

I

Цвинтарний мур.

Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні

місто. Всередені могили. Вапно і плач. Вапно

і плач. Зовні вулиці передмістя. Всередині хрести, а на них кросворди, заповнені прізвищами, іменами, переліком цнот. По вертикалі й по горизонталі вписано числа й літери. От якби зненацька завалився, геть зник цей цвинтарний мур. Та ба, він зоставатиметься тут завжди, довічно. Вапно і плач. Вапно і плач. Зовні кроки, голоси, життя. Всередині безмовна тиша, списана історією земля, стрункі сосни, розпатлані верби, тремтливі осики, гомін вітру в кипарисовому верховітті, лабіринти стежок і алей між прізвищами, іменами й переліком цнот. Числа й літери, літери й числа, викарбувані на бронзі та мармурі, покликані спинити одвічну швидкоплинність часу. А трохи далі оточений ровом острів — цвинтар бідаків. Утиканий білими, тоненькими, наче зробленими з сірників, хрестиками.

От якби зненацька завалився, якби геть зник цей цвинтарний мур, як одвічно зникає ніч на світанку, коли вона знімає мільйони своїх золотих пальців зі сферичного чорного клавесина. Завалився б, зник. Та ба. Він зоставатиметься тут завжди, цей останній кордон без варти, без митниць, що, поєднуючи безліч людей, роз’єднує стільки доль. Високий, сірий, нескінченний, скільки сягає око. Катафалки повзуть туди й назад. Тут же лікарня для інфекційних та інших хворих. Схожі на мумії люди із забинтованими руками й ногами, виразки, гнійники, рани. Але це ще жива плоть, а трохи далі вже прах і хробаки, що їдять тіло і точать кістки. Витріщені з жаху очі при звуках пострілів біля муру. От якби завалився, якби геть зник цей мур смерті. Та ба. Він стоятиме тут завжди, довічно, стоятиме, поєднуючи безліч людей, водночас роз’єднуючи стільки доль, високий, сірий, нескінченний, з арковою головною брамою між двома колонами та двома бічними хвіртками, а над брамою хрест і дві велетенські дугові лампи, які випромінюють жалобне світло.

Головна брама — для тих, що вже не вернуться назад. Розчиняються навстіж дві велетенські гратчасті стулки, досередини прямує похоронна процесія, хрипко лунає розтрісканий дзвін, і чується голос Тенасона, цвинтарного сторожа, який, приймаючи нового гостя, щоразу повторює: «Ану завозьте добриво! Ласкаво просимо! Тут владарює смерть — як отам життя». А через бічні хвіртки заходять і виходять ті, що провідують мертвих. Заходять. Виходять. Заходять. Виходять. Заходять, щоб потім вийти. Взуті й босі, ошатні й одягнуті абияк, одні в глибокій жалобі, інші заплакані, деякі з букетами лілій, трохи схожих на білі церковні облатки. Квіти на похороні завжди чимось схожі на облатки: і запашні туберози, і троянди із заплющеними пелюстками-повіками, і білосніжні вушка жасмину, і біле пір’ячко гвоздик, і пінка хризантем, і порцеляна орхідей. Відвідувачі пригортають, голублять квіти, мало не моляться на них. Вони обожнюють їхній духмяний вік, їхню пам’ять, їхнє життя. Жоржини, бузок, гладіолуси, гортензії, магнолії, фіалки, маргаритки, незабудки…

Але вервечки чорних мурашок, прямуючи на кладовище, несуть не тільки квіти — вони заносять також розп’яття, хрести, портрети, надгробки, свячену воду, вази для квітів, кипарисові, паперові й бляшані вінки. Люди, які щойно спілкувалися з мертвими, залишаючи кладовище, здаються спантеличеними, не знають, що робити, куди йти. Чи відразу вирушати до міста — трамваєм, бричкою або таксі; чи побути ще тут, де за широкою, затіненою деревами вулицею починається передмістя — будиночки в хмарах куряви, що її здіймають скажені вітри, підмітаючи довколишні пустирища. Декотрі відразу перетинають широку алею, бездумні, сумні від самоти і втоми водночас. Перетинають її, щоб якомога швидше відійти далі від урочистого, пишного, жалобного кладовища, перетинають і зникають у передмісті, в немощених курних вуличках з дротяними загорожами обабіч, що наїжачилися шпичаками проти вітру, та старими бездомними сухоребрими шкапами, які чапіють удень сонні й нерухомі, а вночі, гнані спрагою, блукають у пошуках якоїсь калюжі з відблисками зірок. Нетрі, глиняні халупи. Дерев’яні бараки. А в діловій частині — бруковані вулиці, садки, будинки з високими карнизами. Майстерні мармурових виробів, квіткові крамниці, аптека, перукарня, крамниці, де продають вапно й будівельні матеріали. Сміх. Людські голоси. Собачий гавкіт. Плач немовлят. Брязкіт посуду, суперечки в приміщеннях бідняків. Патефонна музика, уроки гри на піаніно й вигуки картярів у будинках багатіїв. Рипіння ліжок — о будь-якій порі дня й ночі — у квартирах «дівчаток», як каже аптекар, чи «хвойд», як висловлюється перукар. Цих двох завжди можна було бачити разом, і вони завжди про щось сперечалися.

Аптекар знай доводив, на який великий економічний ефект, — не кажучи вже про гігієну, — можна було б розраховувати, коли б люди, замість справляти свої малі й великі потреби будь-де, робили це в спеціально призначених місцях, адже тоді відходи від випитого й з’їденого можна було в повністю використати.

А горе-перукар, — машинка якого, замість стригти, скубла, бритва, замість голити, мало не причісувала, а гребінець, замість причісувати, мало не голив, — погоджувався з тим, що екскременти — то гроші, однак зауважував, що йому, мовляв, боляче, коли аптекар, говорячи про справляння людських потреб, виставляє нашу рідну матір, тобто матір-природу, в якомусь свинському вигляді.

— Але ж пропадає амоніак! — кричав у відповідь аптекар. — Ammoniacus, якщо комусь незрозуміло!

Де вже тут незрозуміло, коли він того амоніаку крутить у носі, бо ним раз у раз щедро поливають стіни, на яких намальований святий архангел Рафаїл з його юним супутником Товієм.

— Чого вони ходять мочитися саме сюди, саме під мої двері? — розпачливо питав аптекар.

Перукар знав чого.

На картині обіч дверей святий архангел та його супутник витягали з води не злощасну рибину, а русалку, синьооку, рудокосу, хвостату, з трьома грудьми замість двох.

— Порушенням звабливої симетрії грудей, — пояснював аптекар, — з образу усунуто все поганське, сексуальне, еротичне і яскраво показано тільки харч, християнський і пісний!

Люди мочилися на знак протесту проти блюзнірства й масонства. Неосвяченою водою й грішним кропилом відвертали напасті та злигодні, що загрожували передмістю через оте богохульство.

Чому він не намалював оту тригруду русалку біля страшного й потворного бандюги з рибиною на спині, яким лякали дітей, примушуючи їх пити риб’ячий жир? Але ж ні. Підсунув її самому архангелові. Безбожник! Блюзнір! І гляньте лишень: з одного боку дверей аптеки — святий архангел Рафаїл з тригрудою русалкою, а з другого — бандюга з рибиною!

— Ну й передмістя, ну й народ! — просторікував перукар, коли аптекар лаяв на всі заставки цвинтарного сторожа за те, що той