Фред Унгер - Червоне доміно

не було Цибульки, Штефен давно вже став би правою рукою доктора Козеля. У всякому разі він має для цього всі дані.

Штефен помітив, що я на нього дивлюсь.

— Діло йде на лад, — прошепотів він. — Усе йде чудово.

— А ти в цьому сумнівався?

— Не знаю. Іноді. Знаєш, коли ми… О, тепер вони піднімаються!

Він висунув руку з вікна. Очі його блищали. Сигарета вже майже припікала йому пальці, але він цього не помічав. Погляд його не одривався від крана.

Тоді й моя увага цілком зосередилась на тому, що робилося надворі. Це неможливо описати. Треба було самому все бачити. Стріли крана з надзвичайною легкістю рухалися в повітрі. Здавалося, там стоїть велетень, який привітально махає нам руками — одною короткою і другою — довгою. Через кінці його пальців проходили троси, на яких тепер висіли вантажі. Насамперед маленькі вантажі: ящики, діжки, кам'яні брили. Наче легесенькі пір'їнки, вони мовби самі по собі злітали в повітря. Я прислухалася до гудіння моторів. Вони стугоніли, як і раніш, тихо. Число обертів не змінилося.

З подвір'я почулися оплески. Спочатку зааплодували монтери, потім креслярі і співробітники адміністративного управління. Доктор Козель вистромив голову з віконця кабіни і кивнув згори. Тоді монтери заревли від захоплення. У всіх був такий настрій, який буває на футбольному матчі, коли забито вирішальний гол. Це було просто грандіозно.

Тепер настала черга для складнішого випробування: піднімання і поворот стріл при перевантаженні. Для цього ми навантажили цілий залізничний вагон сталевими поковками. Вагон важив тридцять тонн. Не так легко вдалося нам дістати його. Залізничне начальство, дізнавшись, що вагон потрібен нам аж на два дні, спершу бурмотіло щось про плату за простій. Проте перед красномовством доктора Козеля не могли встояти й вони. Ми одержали вагон без будь-якої плати.

Ось тепер Штефен таки справді припалив собі пальці. Він люто розтоптав недокурок на лінолеумі. Уявляю собі, як лаятиметься завтра вранці наша прибиральниця.

Тим часом навантажений вагон уже піднявся на тридцять метрів над землею. Мотори гули досить голосно, але не злісно. Хоч вони й мусили напружитись, проте для них це не було надмірним навантаженням.

Кран рухався повільно. Ми проклали для нього рейки, які проходили майже через увесь двір. Вже саме прокладання рейок коштувало тисячі марок.

Я глянула униз, на директора. Він усе ще стояв перед риштуванням і жваво розмовляв про щось з обома працівниками з міністерства зовнішньої торгівлі. Вони показували на підйомний кран і кивали головами.

І в цю мить я побачила таке, від чого мені враз перехопило подих: електричний кабель, що його кран тягнув за собою, видно, переплутався з іншим кабелем, що проходив поза монтажним риштуванням. А що кран зараз поволі посувався вперед, то обидва кабелі натягувалися чимраз більше.

Це тривало якусь частку секунди, поки я збагнула, що це означає. І ось воно вже сталося. Другий, задній кабель підскочив високо в повітря й натягнувся поза риштуванням, перед яким стояла група людей на чолі з директором. Риштування важило щонайменше тонн двадцять. Все вирішували якісь секунди.

Я голосно зойкнула.

Голови тих, що стояли внизу, повернулися, всі втупилися в мене. Риштування вже почало тихо хитатися.

Я кивнула в той бік і крикнула:

— Геть звідти! Кабель! Геть! Швидше!

Чоловік з римським профілем перший зрозумів усе. Один стрибок — і він уже був біля групи. Щось гукнув. І тоді, нарешті, усі вони кинулися врозтіч.

Саме вчасно — ще мить, і було б пізно.

Важке риштування зі скрипом нахилилося, застигло на якусь секунду і зі страшенним гуркотом повалилося.

Потім хтось закричав.

Коли я вийшла на подвір'я, вагон саме торкнувся землі. Потім заглухли мотори.

Усі, хто був присутній на випробуванні, юрмилися тепер навколо місця, де лежало риштування. Хтось відтягнув мене вбік. Це був наш заводський лікар. Його кітель розвівався за ним, наче білий прапор.

— Де він лежить?

— З того боку.

— Прошу, дайте дорогу, будь ласка.

Він торкнув за плече якогось монтера.

— Кого-небудь зачепило?

— Одного товариша з міністерства зовнішньої торгівлі. Плитка вдарила його в бік.

Я хотіла пройти ближче, але не змогла пробитися крізь юрбу. Наш директор стояв, наче скеля серед прибою, і відштовхував нас назад.

— Відступіться ж трохи, колеги! Лікар не має де повернутися.

Я побачила, як лікар опустився навколішки. Хтось відтягав назад уламки залізних деталей, що їх силою удару розкидало на всі боки. Один з них, певно, і влучив того, з міністерства.

Та ось лікар підвівся з колін. Підійшло двоє монтерів з ношами.

— Як він себе почуває? — це спитав наш директор. — Його тяжко поранено?

Лікар знизав плечима.

— На перший погляд наче не дуже. Очевидно, перелом ноги. Чи є ще й внутрішні пошкодження, я поки що не можу точно сказати.

Поволі вибралася я з натовпу. Я почувала слабість, велику слабість, від якої наче хололо в животі.

Я наблизилась до крана й сіла, примостившись на шасі. Штефена ніде не було видно. Завжди він зникає кудись, коли хочеться, щоб він був поруч.

Я залюбки поїхала б зараз же додому, але, напевно, мене схочуть іще розпитати про дещо.

Раптом хтось спинився передо мною. Це був темноволосий. Його брова сіпалась.

— Я шукав вас, — сказав він. — Хотів подякувати вам. Якби не ви, ми не уникнули б катастрофи.

— Я помітила це випадково… Кабелі заплутались. І потім…

Він похитав головою.

— Ви помиляєтесь. Кабелі не заплутались. Вони… мені дуже хотілося б поговорити з вами. Це можливо?