Фред Унгер - Червоне доміно

виробництвом, доктор Козель і ще два чоловіки; я їх не знала, але вони здалися мені немовби знайомими: один — блондин з нічим не примітною зовнішністю, другий — темноволосий, з чітким римським профілем. Цього, останнього, я напевно вже десь зустрічала. Його ліва брова була трохи вища за праву. Вона підскочила ще вище, коли він побачив мене. На якусь мить його погляд наче прикипів до моїх ніг, потім його увага пригасла. І — сама не знаю чому — я пожалкувала за цим.

Штефен сидів на моєму письмовому столі, дригав ногами й курив. Попіл він струшував у кошик для паперів, хоча попільниця стояла поруч з ним.

— Що ти собі думаєш, адже тут стоїть попільничка. А вдома ти теж так робиш?

Не раз уже я казала йому про це.

Але йому все байдужісінько. Здебільшого Штефен тільки посміхається у відповідь.

Та на цей раз він лишився серйозним.

— Ти вже чула новину?

— Ні. А що таке?

— Цибулька щойно сказав мені. Ти справді нічого не знаєш?

— Ні.

— Тоді сідай спочатку. Думаю, тебе чекають великі неприємності.

— Неприємності? Що ти маєш на увазі?

Він підвівся.

— Я хотів би нагадати тобі про те, що ти розповіла мені чверть години тому. Про твою нічну пригоду.

— Так, ну й що?

— Сьогодні перед світанком, приблизно о третій годині, Петерс бачив якогось чоловіка, котрий саме перелазив через мур біля інструментального складу. Спіймати його Петерсу не вдалося. Впізнати, на жаль, теж Петерс запізнився на кілька хвилин. Якби він мав хоч найменше уявлення про те, що у нас на заводі був такий непроханий гість, очевидно, візит незнайомця закінчився б зовсім інакше.

Я не пригадую вже, що я подумала в ту мить.

Знаю тільки, що мене раптом всю наче обсипало жаром. Це було жахливе почуття.

Штефен, видно, помітив, що мені стало млосно. Очі у нього округлилися з переляку, і він схопив мене за руку.

— Карін? Що з тобою?

Я спробувала посміхнутись.

— Нічого. Нічогісінько. Я… будь ласка, відчини вікно.

Він зробив, як я просила. Я глибоко вдихнула свіже повітря. Мені стало краще.

В ту хвилину я твердо вирішила одразу ж після випробування піти до доктора Козеля і розповісти йому про все. Здійметься страшенна колотнеча, це вже напевне, але, зрештою, так мені й треба. Сама заварила кашу і сама мушу виплутатися з цієї халепи.

Я підійшла до вікна, хоч ноги в мене ще були наче дерев'яні.

— Є в тебе ще сигарети?

Штефен простягнув мені пачку.

Він навіть згадав і про попільничку; перш як подати її мені, він витрусив попіл у кошик для паперів.

Двір поступово заповнювався народом. Тут були монтери в синіх комбінезонах, креслярі та інженери у білих кітелях, службовці в сірому.

Якраз навпроти нашого вікна стояли директор заводу і ті, що супроводили його. В цю мить він щось пояснював їм. Його рука то піднімалась, то опускалася. Він був саме втілення спокою. Ніколи ще я не бачила нашого директора, що був у минулому слюсарем, схвильованим. Його кремезна присадкувата постать справляє враження незворушного полюса, навколо якого обертається все.

Поруч з директором стояли оті двоє, що їх я вже бачила нещодавно у вестибюлі.

— Хто це такий?

— Хто саме?

— Отой чорнявий.

Я пальцем показала на римський профіль.

Він стояв, притулившись до монтажного риштування, засунувши руки в кишені, схиливши набік голову, і зацікавлено прислухався до пояснень директора заводу.

Штефен знизав плечима.

— Не знаю. Можливо, хтось із УНП[1].

Ось рушив через двір наш технічний директор. Поруч з ним дріботів, наче котився, доктор Козель, а одразу за ним — Цибулька. Біля крана вони спинилися. Директор щось гукнув до них. Доктор Козель кивнув головою. Потім усі троє полізли драбиною до кабіни: спершу наш технічний директор, потім доктор Козель, а за ним — Цибулька.

Цибулька видирався вгору, повиснувши на руках, наче мавпа. У нього страшенно довгі руки. Вони сягають мало не до колін. Очі в нього сірі, холодні й колючі. Його в нас ніхто не любить.

Ось вони вже в кабіні.

Стало зовсім тихо. Розмови припинилися. Всі дивилися вгору.

— А чи знають уже, що він тут робив? — спитала я.

— Хто?

— Сьогодні вночі. Отой чоловік, що його бачив Петерс.

— Не маю уявлення. Цибулька теж не знає. Усе перевірили, але нічого не знайшли.

Загули мотори. Кран повільно почав обертатися навколо своєї осі, на мить застиг на місці, потім знову повернувся в попереднє положення. В цьому не було ще нічого особливого. Це легко міг зробити будь-який кран.

Але ось воно, стріли! Вони поволі підіймалися, прямовисно впираючись у небо, Спершу горішня, потім нижня. Так і передбачалося на пробному пускові. Троє чоловіків у кабіні точно додержували порядку. Кожний рух був заздалегідь намічений, так само, як і швидкість, тривалість його. Я твердо запам'ятала усі ці цифрові дані. Наскільки я могла судити зі свого місця, досі все йшло як слід, без жодного відхилення.

Директор і його супутники трохи посунулись наперед. Вони стояли зараз якраз під великим монтажним риштуванням. Один лише чорнявий все ще стовбичив на тому ж самому місці, що й раніше, прихилившись до ферми крана. На мить мені здалося, що він дивиться на мене, а втім, я могла й помилитися.

Штефен голосно зітхнув. Рот у нього був напіврозтулений, що надавало його обличчю досить тупого виразу. Хоч насправді він страшенно розумна людина. Я без всякої заздрості визнаю, що він багато в чому переважає мене. Якби