Олесь Григорович Ільченко - Смертельний круїз

class="book">— Ну, і де ж наш Максимчик? — наголошено недбало запитала Оксана.

— Дуже скучила за ним? — похмуро запитав Ігор.

— Та якось негарно: снідаємо без нього… — знизала плечима Наталка.

— Вочевидь, спить, мов бабак, — кинув Андрій.

— На нього це не схоже, — заперечив Сашко. — Він пташка рання. Навіть після наших нічних студентських пригод, він, бувало, вдосвіта вставав.

— Нікуди він не дінеться, — грубо зауважив Ігор. — Захоче їсти — прийде.

— А може, все ж таки покликати його? — засумнівалася Настя.

— Запарили зі своїм Максимком… — пробурчав Ігор.

Але щось змінилося в обличчі хазяїна яхти, і він натиснув на ґудзик дзвіночка — виклик матросів і обслуги. Одразу ж після сигналу до кімнати увійшов матрос Григорій.

— Гришо, перевір, будь ласка, чому до сніданку не виходить Максим Євгенович, — почав Ігор. — Чи не захворів, бува? Акуратно так… Постукай до каюти; в разі чого — поможи… Може, йому пивка зранку треба?

— Зрозумів, — усміхнувся Григорій. — Зараз влаштуємо!

Григорій пружним кроком пішов, а вся компанія продовжувала насолоджуватися легеньким, свіжим сніданком.

— Кому ще кави, чаю? — поцікавилася Настя. Усі замахали руками, почали дякувати, відмовлятися — і справді, попри свою «легкість», сніданок був добротним, насиченим, розрахованим на апетити справжніх «морських вовків».

У дверях знову з’явився Григорій. Вигляд у нього був розгублений. Матрос робив якісь непевні рухи руками.

— Ігорю Олеговичу, — промимрив Григорій. — Його ніде немає…

— Максима? — перепитав навіщось Ігор. — Як це — немає?

— Ну… в каюті немає, вона була відчинена, — розповів Григорій. — Пішов я на верхню палубу, подумав, що Максим Євгенович засмагає на сонці. Але біля шезлонга чиїсь в’єтнамки стоять, журнал валяється, халат. Може, то все його? А так — начебто ніде не видно…

— Що за чортівня?! — роздратувався Ігор. — Де ж він може бути? І що там за халат?

— Ходімо, подивимося на палубі, — підвелася Настя.

А за нею й усі решта, забувши подякувати за сніданок, швиденько пішли нагору.

Над яхтою, від краю до краю обрію, бриніло ясно-блакитне небо. Жодна хмаринка не затьмарювала його. А довкола, на усміхненому синьому морі, не було видно іншого корабля.

На палубі, поблизу басейну, біля якого вчора ввечері сиділа компанія друзів, самотньо стояв шезлонг. На ньому лежали картатий халат і темні сонцезахисні окуляри. Тут же валялися скинуті, неначе в поспіху, в’єтнамки. Вітер перегортав сторінки глянцевого чоловічого журналу.

— О, — вигукнула Наталя. — Це Максимові окуляри!

— І капці його! — додала Оксана. — Я добре пам’ятаю, як він їх купував.

— Ну, то де його чорти носять? — запитав Ігор.

— Відчуваю я, тут щось не так! — озиралася довкола Настя.

— Та то він в дурку якусь бавиться, — переконано заявив Андрій. — Зараз вилізе звідкілясь, аби нас налякати.

— Чого лише через кепський характер не зробиш! — кинув Сашко.

— Максиме! Виходь! — почав гукати Ігор. — Максиме! Пожартував, і досить!

Усі мимоволі почали вслухатися, чекаючи на відповідь. Але довкола було тихо… Лише «Наяда» впевнено рухалася вперед, із шумом здіймаючи білу піну перед собою.

— Доброго ранку! — капітан з’явився перед усіма доволі несподівано. Мабуть, він почув вигуки Ігоря. — Щось трапилося?

— Максим кудись подівся… — невдоволено мовив Ігор. — Чортзна-що тут коїться…

— Куди він міг подітися? — щиро здивувався Микола. — Можливо, Максим у каюті?

— Я вже дивився — немає, — доповів Григорій.

— Дивно, — напружився капітан. — І його ніхто не бачив?

Усі, як один, заперечливо похитали головами.

— Григорію, — почав віддавати накази капітан. — Візьми на допомогу Віктора і обшукайте яхту. Не міг же Максим Євгенович отак просто зникнути. Спить десь, чи що…

— Так, перевірте всі закутки, — повеселішав Ігор. — А ми поки що позасмагаємо… То як, дівчата?

— І пивка можна… — раптом запропонував Андрій.

— Чи не рано? — глянула на нього Наталка.

— Та ми ж на відпочинку! — нарешті першим усміхнувся Сашко.

— Ні, давайте без фанатизму, — заперечила Оксана. — Краще води чи соку…

— Піду, скажу, аби принесли щось із льодом, — вирішила Настя. — А то вже сонечко припікає…

— Іди, Настусю, — поблажливо мовив Ігор. — А ми морем помилуємося. Ось прибудемо на Егейські острови, такий фестиваль влаштуємо… Як ви на це дивитися, брателли?

— А грецька митниця тобі також «дає добро»? — засумнівався Сашко.

— Ігореві Батьковичу скрізь попутний вітер, — авторитетно зауважив капітан.

— А то… — розцвів Ігор. — Добро завжди перемагає зло, як вам відомо… Казки пам’ятаєте?

— Ой, у Греції треба буде якусь амфору додому купити, — заплескала в долоні Оксана. — Поставлю в кутку і буду згадувати круїз.

— А я платтячко чи костюмчик оригінальний куплю, — замріяно сказала Наталя і глянула на Сашка. — Щоб ні в кого такого не було. Чи браслет золотий… Правда, любий?

— Еге ж, — підтвердив Сашко. — Подарую тобі такий наворочений — зі стародавнім орнаментом.

Раптом, поки всі говорили, погода почала змінюватися — і на гірше. Поривчастий вітер робив гуляння на відкритій палубі незатишним. Ігор і капітан тривожно вглядалися у важкі хмари, які починали невпинно закривати небо. Дівчата накинули хто хустку, хто кофтинку на плечі й зібралися йти вниз, до затишної кают-компанії. Але тут з’явилися трохи захекані Григорій із Віктором. Усі запитально дивилися на матросів.

— Ніде його немає, — коротко повідомив Григорій. — Мов у воду канув, вибачте за каламбур…

— Як це — ніде немає? — Оксана зблідла чи то