Пол Стюарт - Останній із небесних піратів

він. Тоді підняв ліхтаря і показав на вузьку трубу праворуч, де капотіло. — Там, усередині.

Фелікс підступив ближче. Очі його прищулилися.

— Як ти гадаєш, то не… мордобрил? — запитав він.

— Саме так мені й здалося, — тихо підтвердив Рук. Фелікс кивнув головою. Можна було не сумніватися.

Ніхто краще за Рука не міг визначати незліченних паразитів та хижаків, що таїлися в каналізаційних нетрищах. Фелікс добув свого меча з піхов і, твердою рукою відштовхнувши Рука вбік, рішуче подався до труби.

— Але ж, Феліксе. — мовив Рук, похнюплено чвалаючи за другом. — Як же церемонія?

— Зачекає, та й квит — відказав Фелікс. — Це важливіше.

І рушив трубою. На розпутті став, трохи прислухався і знову рвонув уперед. А Рук щосили намагався не відставати.

— Зажди хвилинку, — заблагав він, коли Фелікс кинувся за третій закрут. — Феліксе…

— Заткнися, Руку! — шикнув Фелікс. — Якщо мордобрил удерся до нашого кварталу з Кам’янистого, то всі ми тепер у небезпеці.

— Чи не краще б доповісти про нього та й хай із ним морочаться патрулі? — запропонував Рук.

— Каналізаційні патрулі? — пирхнув Фелікс. — Там та жменька нікчем не годна навіть від пацюків відігнатися — де вже їм до вматерілого мордобрила, що вийшов на полювання!

— Але ж.

— Тсс!

Фелікс зупинився на розтоці, де перетинались аж п’ять тунелів, і пригнувся. Тут було холодно й вогко. Навкруги лунко цяпала вода.

— Він там! — прошепотів Фелікс.

Рук схилив голову набік. Так, і він теж почув: потвора дихала з тихим присвистом чи то сичанням і чап-чап-чап! — човгала своїми лапами. Мабуть, чимала тварюка!

Піднявши ліхтаря, Фелікс подався на ті звуки в супротивний тунель. Рук — за ним. Він тремтів від хвилювання. Ану ж Фелікс має слушність? Ану ж мордобрил і справді вийшов пошукати свіжої крові?

Мордобрили, що гніздилися в каналізаційній системі Нижнього міста, могли впадати в лють, коли їх загнати в безвихідь, але назагал були не такі агресивні, як їхні родичі з Багнища. Можливо, до цього спричинявся брак прямого сонячного проміння, а може, давався взнаки незвичний тутешній харч, адже каналізаційних рябощурів, яких пожирали мордобрили, розплодилося без ліку, та ще й були вони вельми гладкі — не те, що нечисленна й кощава риба з Багнища. Хай там як, а каналізаційні мордобрили сиділи собі тихенько і на людей не нападали. Але час від часу в котромусь із них прокидалася невтоленна жадоба крові, й тоді така потвора впадала в центральні, найбільші труби, шукаючи собі якоїсь більшої здобичі. То було полювання на людей, на людську кров. Учні розповідали сотні бувальщин про те, який переполох могли зчинити такі мордобрили.

— Сюди! — суворо кинув Фелікс, різко повернувши праворуч. — Я його нюхом чую!

— Але ж, Феліксе, — запротестував Рук. — Цей тунель…

Фелікс не звернув уваги на його слова. Він був певен: до потвори палицею докинути, і час уже на неї нападати. Виставивши свого меча вперед, мов багнета, Фелікс погнав тунелем. Він хотів раз і назавжди вибавити підземну людність від лихої потвори, якій зажадалося напитись бібліотекарської крові.

Рук відчайдушно намагався не відстати. Підвів голову — аж Фелікс уже добігає до кінця тунелю!

— Обережно, Феліксе! — закричав він. — Це глухий… ой! — скрикнув хлопець, послизнувшись і падаючи на дно тунелю. — Глухий кут! — пробурмотів він собі під ніс.

Рук насилу звівся на ноги.

— Феліксе? — гукнув він. Тоді вдруге, уже голосніше: — Фліксе! — І знов ніхто не озвався. — Феліксе, що там?..

— Він має бути десь тут! — долинув нарешті Феліксів голос, у якому розчарування змінилося гнівом.

— Феліксе! — закричав Рук. — Тримайся! Я йду…

Трохи накульгуючи, він щодуху кинувся на звук Феліксового голосу. З кожним видихом з його рота вихоплювалася хмарка пари. Вода крапотіла за комір. Він вихопив з піхов кинджала.

— Феліксе, з тобою все гаразд? — стривожено запитав.

— Глухий кут, — похмуро зронив Фелікс. — Де ж він подівся?

Рук подолав останні п’яді тунелю і заглянув у цистерну в його кінці. Фелікс стояв віддалік, спиною до Рука.

— ФЕЛІКСЕ! СТЕРЕЖИСЬ! — гаркнув Рук. — ВІН НАД ТОБОЮ!

Фелікс умить обернувся. Приглянувся до тіней над своєю головою і переконався, що дивиться просто в жовті очі та червону слиняву пащу мордобрила!

То була величезна тварюка — з роздутим черевом, довгим товстим хвостом-нагаєм і шістьма близько посадженими кінцівками. Вона висіла, причепившись до стелі: тіло напружене, пазурі-ножаки блискотять…

— Ну-бо, стрибайте сюди, ваша бридка потворносте! — крізь зціплені зуби кинув виклик Фелікс.

Носові хоботки потвори затріпотіли, довгий лискучий язик облизав губи. Очі в мордобрила прищулилися. Він позадкував, готовий щомиті стрибнути.

Фелікс погрозливо замахав мечем.

— Стережи вихід, Руку! — гукнув він. — Цей не втече!

Рук зачаївся при виході з труби. Він міцно стискав руків’я кинджала, хоча не міг не думати: його зброя — ніщо супроти тридцяти жахливих лез-пазурів, якщо потвора й справді на нього нападе.

Не спускаючи ока з Феліксового меча, мордобрил відступав. Він поволеньки задкував по стелі: чап-чап-чап. Прямував він до виходу, себто просто на Рука.

— Усе гаразд, Руку, — запевнив друга Фелікс. — Я його вб’ю. Ти просто стій спокійно, і…

Тут мордобрил відірвався від стелі, перекрутився в повітрі й приземлився просто перед Руком. Потвора хижо витріщилася на хлопця, гучно сопучи хляпавками-хоботками і гнівно пирхаючи.

Фелікс перескочив через цистерну, рубаючи повітря мечем. Рук наставив кинджала і не відступав — але за мить могутній удар хвоста-нагая відкинув його набік. Він важко брязнув об кам’яну підлогу. Мордобрил промчав повз нього у відкритий тунель.

— Не дай йому втекти! — ревів Фелікс.

Рук насилу зіп’явся на ноги і кинув кинджала мордобрилові навздогін.