Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

такий, як сусідські діти? Зроби це, зроби те, йди сюди, йди туди. Не заходь далеко, щоб я тебе бачила, щоб я тебе чула. Слухайся, корися, будь таким, як треба…» Тільки-но з’являється якась дитина, трава починає шепотіти, — вела далі Сіра Шкурка. — Вона зводить дітей з глузду, а шрами, які вона залишає на їхніх ногах, ніколи не зникають.

Поки вона це говорила, з лісу до підніжжя пагорба вийшла група дітей. Вони були одягнені в шкільну форму і несли портфелі, повні книжок. Серед них були маленькі діти — семирічні. Старшим дівчаткам і хлопчикам було по чотирнадцять. Усі зупинились і прислухались до шепоту трави. Вони ніяк не наважувалися зробити по ній перші кроки, рівнина здавалась їм нескінченною.

— Як нам допомогти їм? — вигукнув Пітер, який палко зненавидів цю траву. Він уявив собі, як скошує її під коріння, щоб вона ніколи не заманювала дітей у свою пастку.

Сіра Шкурка відгадала його думки.

— Її не можна зрізати, — сказала вона. — Одного разу я спробувала косити, але вона виростає швидше, ніж ти змахуєш серпом. А я вправна косарка.

— Якщо ми будемо тільки стояти й дивитися, то ніколи не допоможемо дітям, сказав Пітер. — Ходімо.

Він кинувся до Місячного Сяйва і скочив у сідло, а Сіра Шкурка за ним, і вони помчали з вершини пагорба вниз, обминаючи дерева і скелі, перестрибуючи через струмки, навпрошки до дітей, що юрмилися під червоним гумовим деревом край рівнини. Дехто з малечі плакав. Гостра трава вже порізала руки наймолодшого хлопчика, і він перев’язав їх носовиком. Носовик був просякнутий кров’ю. У іншого малого були сильно розбиті колінця. Одна дівчинка набила собі синець, не помітивши каменя, схованого у траві. Всі були перелякані і збилися докупи. Пітер зупинив коло них Місячне Сяйво. Діти відсахнулися, з острахом дивлячись на кенгуру.

На рівнині, в траві-пастці, майже загубилася друга група дітей. Вони вирушили, аби прокласти собі шлях у траві, але що далі продиралися в заростях, то важче було їм просуватися крізь густе сплетіння стебел і бадилин. Трава довкола була в шаленому русі. З сірої гущавини витикалися гострі пагінці й шмагали дітей по ногах і руках. Нескінченний шепіт ставав дедалі гучніший, аж поки перетворився в голосне сичання, наче тисячі гадюк кидалися одна на одну і розповзалися, знову кидалися і знову розповзалися.

Зловісні тіні, як хмари, пробігали по траві, яка безперервно вигиналася сірими хвилями. Вже від одного погляду на ці сухі хвилі паморочилося в голові. Вони не тішили душу, як ото хвилі океану, а страшенно пригнічували.

— Чому ти не склав іспити? — сичала трава до дітей.

— Ти повинен більше вчитися, менше бавитися. Старанніше працюй. Не складеш іспитів, залишишся безробітним. Ти вже надто велика для гри в ляльки. Ти вже дорослий, тож забудь про дитячі забави. Подумай про своє майбутнє.

Трава дедалі лютішала, і діти почали падати на землю, заплутувались у стеблах трави, які міцно тримали їх у своїх обіймах. Пітер більше не міг витримати. Бідолахам потрібна була його чарівна пелюсточка. Він пустив Місячне Сяйво учвал, і поні помчав у зарослі довгими стрибками. Пітер тримав у руці чарівну пелюстку, і трава, яка намагалася затягти його у свою пастку, в’янула й опадала. Тремтячі стебла тікали від копит Місячного Сяйва. Вони зморщувались, тріскотіли, наче охоплені полум’ям.

Коли Пітер опинився коло дітей, трава лежала безсилими зів’ялими пасмами біля їхніх ніг.

Пітер зіскочив на землю і дав кожній дитині по чарівній пелюстці. Малі перестали плакати й усміхнулися.

— Вам нема чого більше боятися, — сказав Пітер. — Сміливо йдіть далі; з чарівною пелюсточкою у руках вас ніхто не скривдить.

Діти побігли, сміючись і пританцьовуючи. Пітер дивився їм услід, аж поки вони перетнули рівнину, потім сів на Місячне Сяйво й поскакав назад до тих, що залишились під червоним гумовим деревом.

— Ви добрі, ти і кенгуру, — стиха мовила маленька дівчинка, що боязко чіплялась за руку свого брата.

— Думаю, що про нас можна так сказати, — мовив Пітер. — В усякому разі, ми прийшли сюди, аби допомогти вам.

Почувши це, діти зраділи й перестали боятися.

— А мені ви дасте пелюсточку? — запитала дівчинка, личко якої було всіяне веснянками.

— Звичайно, — пообіцяв Пітер. — Я кожному дам по пелюсточці.

— Скажи мені,— запитала Сіра Шкурка, звертаючись до дівчинки. — Твоя матуся любить тебе?

— Так, — відповіла дівчинка. — Але любила б ще більше, якби в мене не було веснянок. Я часто чую від неї: «Яка шкода, що в тебе веснянки!»

— Ага! — вигукнула Сіра Шкурка. — Ось у чому справа!

Вона на хвилинку замислилася й додала:

— Я вважаю, що веснянки не псують уроди.

— І я так думаю, — сказав Пітер і дав дівчинці чарівну пелюстку.

Мала затиснула пелюсточку в руці. Ніхто вже не помічав на її личку веснянок. Здавалось, сонце світилося в очах дівчинки, і ніщо не затьмарювало того сяйва.

— Я теж хочу пелюстку, — тяжко зітхнув хлопчик, який низько схилив голову і не наважувався подивитися на Пітера.

— Що каже твій батько? — спитав Пітер.

— Тільки й чую від нього, що я невдаха. Не знаю, що саме він має на увазі. Мабуть, те, що я не схожий на нього. Я мрію стати художником, а тато вважає художників диваками.

— О боже! — вигукнула Сіра Шкурка. — Це ж саме говорили про мене, коли я дістала із своєї сумки піаніно. Розумієш, я люблю грати на піаніно, — розказувала вона пошепки Пітеру. — Я виконую Шопена з глибоким почуттям. І це думка людей, які розуміються на музиці.

— А я вмію грати «Дім, мій рідний дім» на губній гармошці,— мовив Пітер. — Горбань Мик каже, що, коли я граю, в нього сльози навертаються на очі.

— Це визначний здобуток! — вигукнула Сіра Шкурка. — Як би я хотіла вміти робити щось таке, що змушувало б інших сміятися, плакати чи