Алан Маршалл - Шепіт на вітрі

дитиною в сім’ї, і йому дозволяли пізно лягати спати. Але щоб йому суперечили… О боже!

— Що ти про це знаєш? — допитувався він. — Хіба ти був там колись? — Він уже не спирався на дерево, а твердо стояв на ногах.

— Ні, не був, — сказав Пітер, шкодуючи, що встряв у розмову.

— Так-от! — вигукнув слон. — Я саме їв банани, коли побачив, як величезна волохата лапа схопила мене за ногу кігтями.

Сіра Шкурка підняла лапку і похмуро подивилася на неї.

— Оригінальний опис, — пробурмотіла вона.

— Я пручався, — казав далі слон, — проте не встиг навіть сказати: «Здаюсь» — як мене потягли по стінці сумки, підбитої хутром, і я опинився тут. Куди котиться наш світ, хотів би я знати? Мене завжди поважали. Верніть мене негайно додому!

— Досить розумне прохання, — прокоментувала Сіра Шкурка. Вона простягла лапку, вхопила слона за ногу і щосили смикнула. Слон впав сторчма в її сумку і зник там.

— Сподіваюсь, це для тебе було уроком, — сказала вона, звертаючись до Пітера. — Якби ти попросив мене витягти лева з сумки, він би вже давно нас з’їв. З чарівними сумками — кепські жарти!

Пітер засмутився.

— Не треба навіть думати про таке! — вигукнув він. — Сама думка про лева, який з’являється з твоєї сумки, може спричинити його появу. Вкрай небезпечно мати таку сумку.

— Аж ніяк ні,— сказала Сіра Шкурка. — Ніщо не з’являється з моєї сумки, доки я сама не дістану. Годі знайти надійніший пристрій, ніж оцей. А тепер ти розкажи історію свого життя.

Пітер розповів їй про горбаня Мика, про те, як він об’їжджає диких коней, повідомив, що шукає прекрасну принцесу, розказав про Місячне Сяйво і про те, як гарно на ньому скакати наввипередки з бурею.

— Для свого віку ти чудово оповідаєш. Це треба якось використати. З тебе вийде вправний погонич.

— Чому саме погонич?

— А чим це погано?

— Тим, що погоничі не заробляють собі на хліб, розповідаючи історії.

— Твоя правда! — сказала вона. — Але уяви, яким щасливим має почуватися погонич, який вміє розповідати історії так, як ти. Набагато краще бути щасливим погоничем, ніж кимось іншим, але сумним.

— А й справді,— сказав Пітер, який над цим ніколи раніше не замислювався, — я міг би бути погоничем, щасливим погоничем, та насамперед треба знайти прекрасну принцесу.

— Тоді рушаймо! — сказала Сіра Шкурка. — А то втрачаємо час на балаканину.

— Хіба й ти рушаєш зі мною? — запитав Пітер здивовано.

— Звичайно, — сказала Сіра Шкурка. — Ти дав мені чарівну пелюстку, і тепер ми любимо одне одного. Я твій друг на все життя. Лови Місячне Сяйво — й нумо вперед!

Пітер пішов по свого капелюха, якого лишив під каменем, та не знайшов його. Це був старий повстяний капелюх, якого він дуже любив. Зате на тому місці лежав інший розкішний капелюх — синього кольору з плюмажем із пір’ячка страуса і через те схожий на ті, які носять принци.

— Це капелюх принца! — вигукнула Сіра Шкурка. — Але ж тут немає принців.

Пітер приміряв капелюха.

— Знаєш, — сказав він, — цей капелюх наче шили для мене. Я дав тобі чарівну пелюсточку і зробив тебе щасливішою. А коли сам віддаєш любов, то обов’язково отримаєш щось навзаєм. Думаю, цей капелюх — щось на зразок винагороди мені.

— І я так вважаю, — сказала Сіра Шкурка.

Розділ З
Трава-пастка

— Чудовий спосіб подорожувати, — мовила Сіра Шкурка, сидячи поруч з Пітером на спині поні. — Мене підкидає вгору — і я вдихаю повітря. Падаю вниз — і видихаю. Коли мене підкидає вгору, я бачу все навколо. Дивись… — І вона підстрибнула вище за Пітера, який нахилився, стримуючи швидкий біг Місячного Сяйва.

— У тебе це чудово виходить! — закричав Пітер. — А тепер додамо швидкості.

— Ти ба! — вигукнула Сіра Шкурка. — Ми летимо. Я бачу на милю вперед, бачу геть усе по той бік пагорба.

Притулившись одне до одного, вони промчали схилом пагорба і зупинилися на його вершині.

— Аж закололо в боці! — поскаржилася Сіра Шкурка. — Я захекалась, обдмухни мене. Оце так швидкість! Сорок миль на годину, не менше, і це на підйомі.

— Яке дивне місце, — мовив Пітер, поглянувши вниз, де простяглась дика рівнина, вкрита сухою травою. Трава хвилювалася на вітрі, по ній пробігали чорні тіні. Чути було сухе, неприємне шелестіння, схоже на сичання змій.

Сіра Шкурка здригнулася:

— Не люблю цього місця. Я його знаю. Тут росте трава-пастка, яка завжди шепоче. Всі діти на світі мають пройти крізь неї, щоб стати дорослими. Тим, у кого мудрі батьки, це вдається легко, але для більшості дітей — то складне випробування.

— Не підемо туди! — сказав Пітер. — Краще об’їдемо її.

— Ти не можеш цього зробити, — мовила Сіра Шкурка. — Прекрасна принцеса живе по той бік рівнини, тому ми не зможемо обминути цей шлях. Трава обплете наші ноги і буде тягти нас до землі. Як тільки почнеш хапати її руками, вона поріже тобі пальці. Адже тобі, певно, відома така трава, що ріже пальці, коли її торкаєшся. Отака й ця. То жахливо. До того ж вона ще й весь час шепоче.

— А що шепоче? — запитав Пітер.

— Це залежить від того, до кого вона звертається. Трава особливо жорстока до смутних і самотніх дітей, до тих, хто зневірився в собі. Вона говорить їм страхітливі речі. Вона звалює їх на землю, і діти розбивають собі колінця, де залишаються потім шрами. Якщо прислухатися, то можна почути слова: «Ти надто товстий, надто худий, надто високий, надто малий, розправ плечі, не будь дурнем. Тільки-но прийдемо додому, ти в мене перестанеш горбитися. Зачекай, я розповім про все батькові. Ти ледачий, ти егоїст. Ти брешеш. Чому ти так погано вчишся? Чому ти не