Енн Файн - Борошняні немовлята

За давньою звичкою Робін передав цю таємну інформацію далі. Так само зробив і його сусід. І сусід сусіда. Шепотіння покотилося класом так блискавично, що коли пан Картрайт запитав: «Отже, хто голосує за текстиль?» — усі вже були готові до саботажу.

— Шиття! От і чудово! Фостер, начувайся! Я ще в першому класі мав дати тобі добрячої прочуханки розпорювачем, цього року нарешті поверну боржок.

— Закладаюся, що зможу вштрикнути собі в обличчя п’ятдесят шпильок і просидіти з ними весь урок!

— А я закладаюсь, що Тарік може так розігнати швейну машинку, що вона просто розірветься.

— Можна я пошию нацистський прапор? Пане, ну будь ласка.

— Якщо тема проекту текстиль, то можна ми будемо робити плями?

— Так, пане! Так! Я знаю такі чудові плями, що не відпираються. Ніколи.

У душі пан Картрайт здригнувся.

— Я вам от що скажу, — радісно повідомив він. — Нащо нам той текстиль? Досліджуймо краще споживацький попит.

Але вони вже були напоготові дати відсіч і цій його пропозиції.

— Так, так!

— Ми вже таке вивчали. Просто бомбезно! Одного разу потрібно було порахувати, скільки бобів у восьми різних бляшанках. Я вам кажу, пане, наша команда перемогла би, якби Вейн стільки не зжер.

— Ми теж мало не перемогли, пане, коли перевіряли співвідношення ціни та якості цукерок. Але Тарік, замість того, щоб правильно їх смоктати, плювався ними у Філа.

Саймон уже бачив, що такими миленькими історійками пана Картрайта не злякати. Якщо вони справді хочуть перемогти в таємній змові проти всіх інших варіантів, окрім борошняних немовлят, хтось мусив застосувати важку артилерію.

— Для дослідження споживацького попиту учнів відпускають ходити по магазинах, — налякав він пана Картрайта.

Хлопці не розгубилися й одразу ж підхопили цю думку.

— Точно! Одного разу з усіх наших лише троє повернулися. Бідний пан Гарріс, йому мало серце не вискочило з грудей.

— А Расса ледь не переїхала машина. Ото було сміху!

— Водій вискочив з машини, але тільки-но переконався, що з Рассом усе добре, зразу березової каші йому всипав.

— Таж я лише вм’ятину зробив йому на бампері. І взагалі не я був винний. Це все Луїс, він мене штовхнув.

— Луїс доганяв дівчину.

Луїс з гордістю обвів поглядом клас.

— Зате я тоді з Мойрою познайомився, еге ж?

Одна лиш згадка про Мойру викликала рев захвату.

Пан Картрайт відвернувся. Він не хотів бачити цих таємничих і неоднозначних жестів, які — він уже знав це з досвіду — спричинялися кожною згадкою жіночого імені. Хай там як, а ідея відпустити їх вештатися магазинами йому зовсім не подобалася. Заради Бога, нащо взагалі придумали школи? Вочевидь, щоб навчати учнів високих матерій, а не як правильно вибирати в крамниці ганчірку для підлоги.

Ні, він не хоче долучатися до цього новомодного міщанства.

Пан Картрайт узяв губку і двома довгими рішучими рухами стер з дошки написи «текстиль» і «дослідження споживацького попиту».

— А як щодо домашнього господарства? — запропонував він.

— Зможемо побавитися з будиночками Венді![6]

— Еге ж, побавмося!

— Овва, що ж ти виробляєш? Не витирай цією ганчіркою посуд, ти ж її щойно в туалеті використовував!

— Якщо почнеться дощ, занеси випраний одяг у дім. Бо інакше знаєш, що буде? Він може намокнути!

— Ви, напевно, все це вигадуєте, — серйозним тоном звинуватив їх пан Картрайт. Але, хоч так, хоч сяк, він і сам не міг придумати, про що тут ще можна говорити, окрім тем, які будь-хто, навіть не надто розумний, второпає самотужки за два тижні.

Він стер напис з дошки.

— Ви ж усвідомлюєте, — сказав він, — що залишаються тільки немовлята і їжа?

Він був упевнений, що на цьому справі й кінець. Адже більшість із цих хлопців витрачала добру половину дня на об’їдання. Майже неможливо було дотягнути до кінця уроку без зауважень: то одному кажеш щось проковтнути, то другому виплюнути, то третьому загорнути й відкласти до початку перерви. Так, їжа — безпрограшний варіант.

Але ні.

— Пане, ми вже робили проект з харчування. Насправді він не має нічого спільного з їжею.

— Суцільна писанина.

— Самі лиш рецепти.

Вейн Дрісколл, докладаючи неабияких зусиль, напружив свої звивини та з відчуттям тріумфу згадав фразу, що абсолютно випадково закарбувалася в його пам’яті ще під час першого року навчання:

— Збалансований раціон, пане!

— Тобто сніданки двох беззубих старперів.

— Те ще занудство.

— Куховарством і не пахнуло.

— Ми лише розглядали таблиці та всяке таке.

Пан Картрайт був спантеличений. Платники податків так гарують, щоби школи було облаштовано величезними блискучими кухнями, а учні їх навіть не використовують?

— Ну хоч інколи ви ж куховарили! — наполягав він.

Сердита міна, яку зробив Саджид Махмуд, налякала б і камінь.

— Однісінького разу, коли мені дозволили покуховарити, — сказав він, — через це здійнялася величезна буча, бо я, бачте, діставши оцінку, викинув приготовану їжу в смітник.

— І правильно! — сказав пан Картрайт. — Навіщо ж марнувати продукти?

— Але ж я не міг цього з’їсти, зрозумійте нарешті! То було тушковане м’ясо, а я м’яса не їм.

— Тоді ти