Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

Довелося пропихатися самому. Навколо цикали дівчата, обурювалися хлопці, але чомусь без матів, Богдан аж здивувався — і раптом опинився всередині, сам собі нагадавши коркотяг, що крізь пробку подолав вузьку шийку пляшки.

Всередині було парко і спекотно, проте набагато вільніше, ніж можна б передбачити. Він навіть непогано роздивився — понад головами пунктуальних щасливчиків, які встигли запосісти місця в залі, — всю сцену разом із великим задишкуватим, доволі-таки старим дядьком із залисинами та цапиною борідкою. Зала скажено аплодувала, істерично верещали дівчата, і зробилося навіть трохи прикро, що не вдалося послухати його віршів.

А Леся зникла. Богдан крутив головою в усі боки: не було її ніде!..

Він геть упрів. Розстібнув куртку.

Дощана сцена, облямована з одного боку звислою зеленою кулісою, а з іншого якимись ящиками, була порожня.

Посеред неї стримів чорний мікрофон на ніжці, відкидаючи щонайменше чотири тіні, різних завдовжки і за чіткістю.

Пауза вочевидь затяглася, зала почала ремствувати… А Леськи ніде не було!

Аж раптом невідь звідки — не з-за лаштунків, бо він саме туди дивився, — на сцену вистрибнуло дівчисько, дрібне і дуже коротко пострижене (придивившись, він збагнув, що таки геть поголене), в обтислій маєчці та дірявих шортах. Вхопило мікрофон, і тієї ж миті він перетворився в її руках на щось таке непристойне, аж Богдан відчув, як нестримно і пришелепувато зашарівся.

А зала волала, мов один колективний шаленець:

— Ар-на! Ар-на!! Ар-на!!!

Аж ось Богдан побачив Лесю.

Леся волала найгучніше, Леся плескала в долоні нещадніше за всіх, Леся підстрибувала і совалася на своєму місці — на колінах у якогось парубійка, який сидів скраю у другому з кінця ряду, і цей юнак теж волав «Арна», тільки не плескав, бо руки в нього були зайняті: одна лежала на Лесьчиному коліні, а друга блукала десь під білим плащиком…

Дрібонька поетка Арна легенько вдарила нігтем по мікрофону, і лунке «клац» ніби вимкнуло звук оскаженілої зали. В тиші залунало м’яко і вкрадливо:

— Якщо тобі я щось покажу…

Стоп. Нічого виняткового не сталося. Просто взяти і піти звідси; він аж сам здивувався з власного спокою, зі своєї ясної і чистої, мов звук налаштованої струни, адекватності. Забратися геть зі спеки й задухи, від загального безуму і цілковитого безглуздя всього, що тут відбувається. Якнайшвидше і якнайдалі.

— А ти не злякаєшся і не втечеш…

Він спробував розвернутися — і побачив, що ззаду суне натовп, багатошарова непробивна людська юрба, яка важко дихає, смердить потом, дезиками і навіть спермою, огидна, моторошна, нестерпна.

На це не було ради.

— Як вам наше місто?

— Мені дуже подобається сюди приїздити, справді. І я щиро сподіваюся, що вам теж подобається тут жити.

Тактильним екраном бігає Паютка, шестинога моя істота, зелена, лупата — киш! — хочу нарешті взятися до справи. Ображається, підтискає лапки, даремно я з нею отак, нечемно, щиглем. Лоскочу пучкою пальця між величезними фасетковими очима, переводжу в економ-режим і відтягую на край панелі. Спи.

Мережа надсилає запит про особистий час.

Фільтр хронобезпеки невдоволено блимає, дозволяючи доступ — звісно ж, видає попередження. Хотів би я глянути на вас, тих, хто запускає ці попередження і визначає допустимі параметри коливань мережевої хронопохибки — коли ви, хлопчики, дійдете моїх літ, якщо, звісно, дійдете. Та і я в своєму віці, хоч як це дивно, вельми полюбляю жити. І не надто кваплюся. Тим більше в наш час (ніяк не відвикну мислити давніми категоріями), коли у кращий світ не квапиться ніхто.

У роботі це, звісно, створює певні незручності. Ми, наше покоління, яке зросло в єдиному спільному для всіх часі, звикло жити стрімко, наввипередки, на швидкості, пам’ятаючи, що успіх — це встигнути; і я встигав, я завжди був першим і тому перемагав. А потім усі ці наші життєві перегони обнулилися, позбулися сенсу, втратили будь-яке значення. І ті з моїх ровесників, хто не зумів своєчасно (ось, знову — ні, це незнищенне) зрозуміти, пристосуватися, радикально трансформувати свій бізнес і життя, нині догнивають у спільному просторі, у плебс-кварталі… якщо хтось із них, звісно, ще досі живий. А це навряд.

Поки триває мережева софт-синхронізація (вельми і вельми софт), підводжусь і йду на кухню зварити собі кави. Ясна річ, у мене встановлено найкращу хронооптимізовану техніку, але є — суто ностальжі, бо я собі можу це дозволити — і антикварна, уявіть собі, газова плитка. Часом мені подобається:

Покрутити вентиль.

Креснути сірником. З його голівки безкінечно сиплються іскри, потім на самому кінчику займається маленький вогник, що поступово розростається. Часом, правда, згасає, не розгорівшись, і я беру інший, сірників у мене багато, спецпоставки у стилі ретро — десять екво за пачку, але для мене це не сума. З конфорки починає точитися невидимий, але відчутний за специфічним запахом — його вигадали колись для безпеки наші бідолашні пращури — газ.

Підношу сірник і милуюся, як навколо круглої, з дірочками по краю, конфорки повільно-повільно розпускається блакитнаво-фіолетова, з жовтогарячими пістрявинками, чужопланетно прекрасна квітка.

Так само повільно і неквапно плинуть усі несвідомі біологічні процеси в моєму організмі. Тягуче діляться клітини, проходять тривалий життєвий цикл, поступово старіють і дуже, дуже нескоро помирають, звільняючи місце для нових, тих, що народжуються. Мій особистий час