Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

в ритм, та ніяк не потрапляв, бо, власне, й ритму жодного не було, натомість було якесь таємниче непорозуміння, герметичний хаос, що до нього ніяк не вдавалося прилаштуватись. І Леся перебувала там, всередині, а він — зовні, хоч скач, хоч плач. І ні бісової матері, ну геть нічого не міг второпати з їхніх балачок.

— А тобі подобається еротична поезія?

Це запитала Леся, і він дурнувато здригнувся, і напоровся на чийсь лікоть, і на думку не спало нічого мудрішого:

— Авжеж.

— Усі хлопці пруться від Нечипорука. Та, як на мене, він брутальний.

— Ну так… є трохи.

— А хто твій улюблений поет?

Вони йшли лабіринтом неосвітлених вуличок — для нього це був лабіринт, усі решта простували бадьоро, впевнено орієнтуючись тут, як і в еротичній поезії, про яку Богдан узагалі знав лише те, що Леся… Згадав ім’я:

— Арна.

— А правда ж? Арночка — сонце!

— Ага.

— Силабо-тонічна система неактуальна ще з позаминулого сторіччя, — зауважив хтось, напевно, філолог, у Лесьчиному товаристві завжди було повно філологів, до того ж хлопців!.. і Богдан прикусив язика. Ляпну щось не те… вони всі сміятимуться. І Леся.

Компанія повернула, вийшла на сяк-так освітлену вулицю, і він нарешті збагнув, де це: вона дотикалася до універу, не з боку парку, а з іншого. Назустріч їм трапились якісь незнайомі — йому — дівчата, однозначно філологині чи з факультету іноземних мов, Леся сповільнила крок і цмокнулася з однією з них.

— Як там? Почалося?

— Нечипорук уже читав. А загалом — жах, скільки народу, в проходах тиснуться… Ми вирішили — ну їх.

— Блін. А ми сиділи, як ідіоти, чекали на якогось Лесьчиного фізика.

Хто це сказав, Богдан не помітив, та й чи не все одно, хто саме, Лесі й на гадку не спало познайомити його з кимось зі свого товариства, і справді — нащо вони на нього чекали, нащо вона подзвонила?.. Сидів би зараз спокійненько в «Підвалі»… хоча ні, вже не сидів би, акумулятор ґиґнув. Ну, тоді тинявся би вуличками, а потім поїхав би додому останньою маршруткою. Ще є час так і зробити. Якщо вони зараз передумають і вирішать нікуди не йти…

— Лесько, а нам справді туди треба? Однак же місць немає…

— І Нечипорук уже відчитав, прикро. Може, розбіжимося? Пізно вже.

Додому. Її, звісно ж, хтось проведе. А я ще встигаю на маршрутку, до десятої вже доберуся. Ганька, сподіваюся, давно і надійно залипла в жежешці, а як пощастить, то й узагалі сьогодні вдома не ночуватиме, в неї начебто новий кавалер, ото вже матиме хтось щастя. З татом повинно бути все нормально, вечорами цей тиждень футбольний чемпіонат, а другий канал у нас не ловить, тому старий сто відсотків у сусідів. От, правда, мама. Та якщо з нею автоматично погоджуватись, а він цьому давно вже навчився, а головне, вчасно встрянути і попросити поїсти… Словом, є шанс, що на решту вечора мені дадуть спокій.

— Богдасику!

Дівчата-філологині пішли собі далі, а Леся озирнулась і в якийсь незбагненний спосіб опинилася просто перед ним, близенько, впритул, на відстані випростаної руки. І випростала руку!

— Ти ж ідеш? Арна ще не читала!

Він переклав важелезний ноут у ліву, в останній момент мало не впустивши його додолу. Поправив на плечі зсунуту лямку від рюкзака. Лесьчина долоня ясніла в напівтемряві, перламутрова, з тонкою заглибинкою, схожа на тропічну мушлю.

На дотик вона була суха і тепла. Не те що, мабуть, у мене.

— Іду.

— То ходімо!

І вони рушили далі, всім натовпом, від якого, здається, ніхто не відокремився. А він, Богдан, ішов з Лесею за руку, отак собі йшов і все, сам із себе дивуючись, і не виникло жодного розряду чи спалаху, не було жодних імпульсів, поколювань, тремтіння, і рука швидко зігрілась, але — ура — схоже, й не думала пітніти. Нарешті він упіймав спільний ритм, нарешті не почувався стороннім, зайвим, який плутається під ногами — бо Леся була ядром, осердям, а він тримав її за руку. І майже потрапляв у такт з її кроками.

Метрів за десять до приміщення студентського театру (Богдан там ніколи не бував, але повз вивіску проходив багато разів) вони поступово, мов цівка піску, всипались у величезну загальну юрму, веселу, галасливу, що курила і клубочилася; ближче до входу вона дедалі щільнішала. Схоже, вони з Леською розгубили всіх попутників, то й грець із ними, найголовніше було — не відпускати її руки. Лесю безперервно хтось упізнавав, чи вона когось упізнавала, розкидала вітання і повітряні цьомки, проте вперед рухалася чітко, мов маленький білий криголам. Богдан незграбно дріботів за нею, ліва рука з ноутом повсякчас відставала, чіпляючись за чиїсь тіла, і все, чим він міг зарадити, — намертво вп'ястися в ручку. В ручку на сумці для ноута, телепню, а не в Лесьчину руку; долоня повільно і невблаганно почала зволожуватися.

Дверний отвір щільно забивали тіла, немов вихід на палубу якогось «Титаніка». Зсередини лунав розмірений і нечіткий звук чоловічого голосу з виразною луною мікрофона.

— Нечипорук, — мовила Леся. — Чого ж це вони набрехали?

І відважно, немов збираючись пробити щонайбільше димову завісу, рушила вперед. Останньої миті, перш ніж угвинтитися в суцільний натовп, Богдан зметикував притиснути ноут до грудей — і випустив її руку.