Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

і рушили реготливим натовпом геть, яскраво малюючи одне перед одним, як він летітиме до них у «Склянку», висолопивши язика. Навіщо їй?.. ну, хтозна…

Ти бовдур, укотре констатував Богдан; злетів трикутними сходами, тримаючись зовнішнього, широкого краю. Ти ж однак підеш.

Він вийшов на вулицю. У «Підвалі» смачно і парко пахло випічкою, а повітря надворі здавалось пронизливо свіжим, наче розрізаний кавун чи трава з-під косарки. Вже геть споночіло. Продиратися заплутаними вуличками, не гублячи напрямку, йому не вдавалося навіть удень, тому Богдан обігнув півкварталу і опинився на проспекті. Раніше, ще до вступу, він бував у центрі добре як зо два рази на рік — однокурсники довго взагалі не йняли віри, що він тутешній: сказитися, як можна аж так не знати міста. Тепер ходив тут щодня, крім вихідних, пересуваючись складносурядною, але завченою вже напам’ять ламаною лінією — головний корпус, корпус мехмату, лабораторії, спортзал, бібліотека, — а проте воно й досі проймало, зачаровувало, перехоплювало дух. Надто вечорами.

Після темної вузької вулички-апендикса — раптове світло й широчінь, і доріжки миготливих вогнів, а посередині — нервом, мов опорна вісь, — алея низеньких дерев, обплетених сяйливими барвистими гірляндами… А ще вивіски з вітринами і столики центральних кав’ярень, вічно запруджені веселими ошатними людьми, і сила народу, цілі юрмища, які рухаються в обох напрямках, але завжди, чомусь переважно назустріч, — кольористе, гомінке, нескінченне свято.

Богдан розумів, що не має до нього жодного стосунку. І певно, не матиме ніколи. Та простувати проспектом було чудово — неначе летіти в космічному просторі, де зусібіч сліпучо мерехтять зорі й усім до тебе байдуже. Він міг так блукати годинами, точніше — дві години сорок хвилин відтоді, як зачиняється бібліотека, — і до останньої маршрутки, бо мав же якось дістатися додому. Варіантів у нього однак не було.

Час — він завше такий. Найнелогічніша, нерівномірна матерія: то провисне, безрозмірний і непотрібний — перебути його якось у кав’ярні, перебути в місті, перемолоти, вбити, — то несподівано забракне до краю, і мусиш кудись мчати, запізнюватися, встигати. Коли у Богдана завис був на два тижні годинник у майстерні (тоді він ще вважав себе ідейним противником мобільних телефонів: примха, звісно, надто коли тобі просто не дають на нього грошей), це був жах. Єдиний спосіб хоч якось опанувати час — постійно його контролювати. Щохвилини. Завжди.

У вуличному гаморі нереально було почути мобільник, та щось-таки вібрувало в сумці, Богдан стишив ходу, витягнув рурку: ні, здалося. Леся й на думці не мала передзвонювати, вона давно, сто відсотків, про нього забула. Пертися до «Склянки» тупо і безглуздо, значно краще просто собі погуляти, поваландатися містом, задерши підборіддя до чорного неба, де між карнизів старовинних будівель уже проступали світляні гірлянди, що пунктирно перетікали згори донизу, скидаючись на золотий зоряний дощ. Самому так добре. Нащо кудись іти?

Годі, урвав він себе. Вона ж дзвонила, кликала!., до речі, вперше в житті отак просто взяла і зателефонувала — запитати про завдання чи які завтра пари — це не рахується. І ми домовилися.

Потрібний поворот Богдан традиційно проґавив. Казали, що «Склянку» взагалі може знайти лише людина, яку вона покличе сама — з особливим придихом цю легенду переповідали приїжджі сільські дівчата, — та якийсь сенс притягати містику там, де цілком вистачало його особистого топографічного кретинізму? Повернув іще раз, силкуючись бодай приблизно визначити напрямок; що ж це за бісове місто?! Вогні проспекту давно залишилися позаду, і ось уже згас навіть спогад про них, начебто жодного освітлення в центрі й не передбачалося. Я банально заблукав. Лишається тільки знову вийти на проспект, потинятися ще трохи — і на маршрутку, і до дідька.

Аж ось вибухнув мобільний.

— Ти йдеш? Де ти є?!

Леся промовляла ображено і вимогливо, і трубка все-таки зволожилася в долоні, і він мовчав, глитаючи раз у раз, дедалі чіткіше розуміючи: щойно озветься — почне ганебно мимрити. І що ж він має сказати — що заблукав серед трьох вулиць?..

— Богдане?

Він завертів головою, шукаючи табличку з назвою — бодай конкретно відповісти на запитання! — і побачив їх. Вони йшли назустріч ґелґотливою щільною юрбою, яка поночі могла б видатись і ворожою, і загрозливою, та попереду всіх ішла Леся з мобільником біля скроні, Леся в коротенькому білому плащі, що майже світився в пітьмі, Леся, яка щойно, лише мить тому, рішуче і лунко вигукнула його ім’я… І теж помітила його, заледве перед тим, як вони зіткнулися носами, і засміялася.

А потім з’ясувалося, що він уже йде з ними, в самісінькому центрі юрми, напівнезнайомої, Леська завжди мала багацько друзів, не лише зі свого курсу, і всі галасували довкіл, навперейми, навперебій, хтозна про що:

— Прикинь!

— Арна точно буде. Вона заміж вийшла, знаєте?

— А мені верлібри — так собі.

— У суботу зустріч із Марковичем у «Тамбурі», хто зі мною?

— Реально всю ніч?

— Торік до третьої всі вже порозходилися.

— Де-де?

— Мені в Арночки оце подобається: якщо тобі я щось покажу, а ти не злякаєшся і не втечеш…

— За якогось француза, тобто німця, банкіра чи щось таке.

— Рима — це милиці для поезії!

— Це концептуальна кнайпа на Новій площі, на розі. До речі, пиво недороге.

— Блін, у суботу ніяк.

— А народу вже, мабуть, точно по зав’язку, раніше слід було виповзати…

Леся всміхнулася. До нього. Здається.

Богдан ішов то швидше, то повільніше, намагаючись потрапити з ними