Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

чудово вміють удавати ритуальний цілунок у щічку, лише на міліметр не доносячи хроноса до вуст. Усміхаюся до неї.

Двоє хлопців (двоє?.. лише двоє?) підводяться з-за столика. Той, який ближче, простягає до мене руку:

— Андре.

Перламутровий мерехтливий хронос — теж, мабуть, мода — скрадає риси обличчя. Його рука зависає в повітрі, бо це вже мені не до снаги. Киваю, всміхаюся, повторюю своє ім’я.

— А це мій приятель, — тусовщик глушить ніяковість, немов перешкоди в мережі, натиском суцільного позитиву. — Ну ж бо, Чіпастий, підходь ближче, познайомся з дівчиною!

Обертаюся з заціпенілою усмішкою. Майже наважуюся таки подати йому руку, а Маргарита дивиться, це врешті-решт тупо!..

Найостаннішої миті — розумію, здригаюся, впізнаю.

Наші пальці торкаються, і Загальний простір, на мить заглушений пронизливим тріском і виттям, вибухає снопом сліпучих іскор. Синіх, убивчих, нестерпних.

— Як ви ставитеся до жанрового сегмента літератури, скажімо, до фантастики?

— Було б, знаєте, сміливо називати цей багатогранний і далекосяжний бізнес літературою. Вам колись траплялася сучасна фантастична книжка без прив'язки до мультимедіа? Без гри, без кіно, без саундтреку, гіпертексту, інтерактиву? Написана просто чорним по білому, голими словами? Ось бачите, ви вже посміхаєтеся. Звісно, я всім тим захоплююсь, як і будь-яким перспективним і грандіозним мегапроектом. Та для мене було би вкрай нерозважно туди пхатися. Якщо я раптом завтра візьмусь за фантастику, боюся, вийде література, не більше. У мене чомусь так завжди (сміється).

Інтернет тут працював добре, достоту літав, зате мобільний зв’язок майже не досягав. Довелося звестися з-за столика й, залишивши ноут, піднятися крученими сходами, до того ж після другого оберту ні столика, ні ноута видно вже не було.

Богдан заспокоїв себе тим, що, крім нього, в підвальчику сиділо тільки одне дівчисько, в окулярчиках і з планшетом, відмінниця — навряд чи така наважиться на кримінал, спокусившись на старий громіздкий комп.

Звісно ж, він би й не поворухнувся, якби телефонував хтось інший, не Леся.

Набрав номер.

Вона відповіла одразу:

— О! Зараз чути? Богдасику, сонце, ми сидимо в «Склянці», підходь. Дочекаємося тебе й подамося на еротичні читання, вони з восьмої і до упору, якщо запізнимося — не страшно. Там буде Арночка, обожнюю її! І, мені ось підказують, навіть Нечипорук…

Лесьчин голосок щебетав у слухавці, перекриваючи віддалену музику, сміх і гамір, і все це було таке дивне. Ось я стою собі на сходинці, опершись на бильце, притискаю до вуха трубу, а з неї — Лесьчин голос. І нічого особливого не відчуваю, навіть долоня не спітніла, здуріти можна. Втім, мама завжди казала, що він, Богдан, нечулий. Мама слушно казала, вона завжди має рацію, він давно навчився визнавати це на автоматі, не замислюючись, що капітально спрощувало життя.

— Ну? Де ти зник, знову не чути?.. На тебе чекати?

— Чекай, — відповів Богдан.

Хотів додати «я скоро», та фіг його знає, може, скоро не вийде, ця «Склянка» чортзна-де, і поки принесуть рахунок, поки решту… Замовляв лише чай, але в гаманці була велика купюра, сотка. І на неї до того ж потрібно було ще якось дожити до стипендії, а якщо проводити Лесю на маршрутці, то це сім п’ятдесят в обидва боки; стоп, маршрутки ж їздять до одинадцятої, доведеться, мабуть, замовляти таксі… от бовдур, і хто тобі сказав, що її сьогодні нікому буде провести?..

Вона досі була на лінії, і він повторив:

— Чекай.

Спустився вниз. Погаслий ноут манячив посеред столика, немов картина невідомого художника «Чорний прямокутник», і коли Богдан почухав пучкою контактну мишку, нічого не змінилося: останнім часом акумулятор тримав від сили години півтори. Очкасте дівчисько за сусіднім столиком старанно совало пальцем по екрану, де не було жодної картинки, лише текст, либонь філологиня, — а з акваріума в заглибині стіни за нею спокійно спостерігали великі сонні риби. Ледь-ледь ворушили напівпрозорими хвостами, поцяткованими в хитляві плинні крапочки. На риб Богдан міг дивитися нескінченно, вони його гіпнотизували, допомагали забути про все, навіть про час, от би завести такий акваріум у себе вдома… втім, ні, вдома — який сенс?

Час.

Він поклав комп у сумку, зачекав, коли намалюється кельнерка, і тицьнув їй сотку просто в руки; глипнула несхвально, побігла сходами і за хвильку повернулася, поклавши на стіл шкіряну кишеньку з рештою. Решту тут відраховували до копійки, за це Богдан особливо любив «Підвал». Плюс повільні риби, гвинтові сходи, традиційна, хоч і раз на раз не випадає, тиша і швидкий вай-фай. Але щодня тут сидіти все-таки влітало в копієчку — навіть якщо не брати нічого, крім чаю.

Відколи зателефонувала Леся, минуло вже дванадцять хвилин, схаменувся він. А до «Склянки» тупцяти хвилин двадцять, ну, можливо, десять, якщо навпростець, — але навпростець він ризикував заблукати, бо так і не навчився до пуття орієнтуватися в нелогічних сплетіннях зміїстих вуличок історичного центру. На робітничій околиці, де Богдан виріс і жив, уздовж однієї нескінченної вулиці стриміли сірі однаковісінькі гуртяги, і щоб не заблукати, достатньо було давним-давно, ще в дитинстві, запам’ятати номер, дві чорні цифри на вигнутій бляшці… До речі, як після тих-ото читань, що вони «до упору», повертатися додому через їхній район, пішки і з ноутом, він уявляв собі вкрай туманно.

Якщо Леся взагалі його дочекається. Може, вона відразу ж підвелася, сміючись, з-за столика, і всі решта, з ким вона там, теж повставали