Зеді Сміт - Білі зуби
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А оця листівка, що лежить на передній панелі авто, надійшла у самий день його Майже Смерті:
28 грудня 1974 року
Дорогий Арчібальде,
Я вчуся грати на арфі. Так би мовити, новорічне рішення. Трохи вже застарий до того, але ж учитися ніколи не пізно, як думаєш? Інструмент важкий, особливо коли спирається на плече, зате звук чисто ангельський, і моя жінка вважає, що я достатньо чутливий, щоби на ньому грати. На жаль, про мою велосипедну манію вона так не думає. Але ж ми знаємо, що у велоспорті розбираються хіба справжні, биті життям хлопці, як ото ти, Арчі, та, звісно, автор цього листа, твій давній суперник
Горст ІбельгауфтсАрчі ніколи не бачив Горста після дня змагань, проте не міг не пам’ятати цього здоровенного чоловіка з солом’яного кольору волоссям, брунатними веснянками та різної форми ніздрями, котрий одягався як плейбой міжнародного класу і видавався явно завеликим як на свій велосипед. Після гонки Горст накачав Арчі алкоголем до півсмерті й викликав звідкись із Сохо двох шльондр, котрі, як здалося, добре його знали («Я багато разів бував у славній столиці твоєї країни у бізнесових справах», — пояснив він). Останнє, що пам’ятає Арчі з того дня, — це випадковий погляд у сусідню кімнату в їхньому спільному будиночку в олімпійському селищі, де ритмічно вгору і вниз коливався гігантський рожевий зад Горста. Наступного ранку при виселенні йому передали перший лист їхньої величезної кореспонденції:
Дорогий Арчібальде,
У цій оазі самовдосконалення та змагання жінки такі милі і дарують стільки задоволення, погоджуєшся? На жаль, мушу бігти, щоби встигнути на літак, але я ще нагадаю тобі про себе, Арчі.
Не думай запишатися! Тепер ми настільки близькі, наскільки близько фінішували одне від одного! Точно кажу тобі: той, хто придумав, що число 13 нещасливе, був ще більшим дурнем, ніж твій друг
Горст ІбельгауфтсР. S. Будь ласка, потурбуйся, щоб Дарія та Мелані щасливо дісталися додому.
Дарія дісталася Арчі. Шалено кістлява, ребра випирали з неї, немов клешні омара, про груди взагалі казати нічого, проте йому сподобалася: поводилася лагідно, цілувала ніжно, хизувалася довгими, по лікті, шовковими рукавичками — певно, купила на розпродажу.
— Ти мені подобаєшся, — тільки й зумів безсило пролепетати Арчі, коли вона скинула свої рукавички і натягнула панчохи. Вона повернулася до нього, посміхнулась.
І хоч дівчина й була професійною повією, йому здалося, що він їй також сподобався. Можливо, варто було залишитися з нею, втекти куди-небудь за далекі гори. Але у той час таке здавалося неможливим, бо як бути з молодою дружиною, з плодом у її утробі (та прикра історія з істеричною, надуманою, як виявилося, вагітністю — бульбашкою з гарячим повітрям), як бути з його покаліченою ногою, та й гір не було поруч жодних, ні далеких, ні близьких.
Дивно, але Дарія була останнім спогадом у його свідомості, перед тим як він почав її втрачати. Спогад про шльондру, котру він зустрів двадцять років тому, якраз той спогад про Дарію і навернув йому на очі сльози радості, котрі він так енергійно витирав фартухом різника Мо після свого порятунку. Вона зринула у його думках: красива жінка у фрамузі дверей, погляд котрої кличе іти за нею; і він зрозумів, що шкодує за втраченою можливістю. І якщо б існував хоч один шанс ще раз відчути на собі такий погляд, то він би хотів його використати, тож йому потрібен був додатковий час. І не лише ще одна-дві секунди, а ще і ще — весь час, котрий залишався у цьому світі.
Пізніше того ж рятівного ранку, коли Арчі намотував уже восьме коло по окружній Свісс Котадж, потік свіжого повітря влетів через напіввідкриту бічну шибу авто і вдарив йому в ніздрі міцним запахом вітру. «Щоб я здох, — подумав Арчі, — от, значить, як воно, коли якийсь мудак врятує тобі життя. Так, ніби хтось подарував мені цілу купу Невитраченого Часу».
Він вкотре минав свій будинок, минав знайомі дорожні знаки (Гендон — 3,5 милі) і реготав уголос, як несамовитий. Перед черговим світлофором він знову підкинув шестипенсовик і усміхнувся, побачивши, що Доля підтверджує його шанс почати нове життя. Почувався, як пес, котрий зірвався з ланцюга. Жінкам це недоступно, але чоловіки дотримуються тієї давньої традиції — покидають сім’ю і своє минуле разом із нею. Вони наче просто знімають себе з гачка, ніби скидають фальшиву бороду і пірнають з головою назад у суспільне життя, ці наново народжені чоловіки. Змінені до невпізнання. Саме так готовий був зараз переродитися Арчі. Ми спіймали його у стрибку. Він усе ще у минулому часі, проте вже у майбутньо-завершеному способі. Він у можливо це, а можливо те способі. Ось він наближається до роздоріжжя, пригальмовує, якусь мить дивиться на нечітке відображення свого обличчя у дзеркалі, а потім цілком несвідомо обирає маршрут, яким раніше ніколи не їздив: тиху вуличку спального району, котра веде до місця, знаного як Квінс Парк. «Давай, їдь просто, хлопче Арчі, їдь! — скомандував він сам собі, — став на кін дві сотні й, ради святого, не озирайся».
Тім Вестлейг (котрого всі довкола кликали Мерлін) врешті усвідомив, що хтось наполегливо дзвонить у вхідні двері. Він примусив себе підвестися з кухонної підлоги, наче корабель крізь океанські хвилі, почав прокладати собі шлях через безладно розкидані сонні тіла гостей і, відчинивши двері, зіткнувся лице в лице з голови до ніг запакованим у сірий вельвет чоловіком середніх років, котрий тримав на розкритій долоні десятипенсовик. Пізніше, коли йому доводилося згадувати про той випадок, Мерлін наголошував, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білі зуби», після закриття браузера.