Зеді Сміт - Білі зуби

Врешті, через два дні після цієї розмови, новорічним ранком біль сягнув такої сили, що Арчі вже не міг зважати на Самадову пораду. Натомість, він вирішив умертвити свою плоть, покінчити з життям, звільнити себе від потреби простувати цією дорогою, на якій було зроблено стільки неправильних поворотів і яка, врешті, завела у глибокі хащі та понищила його життєві сили, як птахи видзьобують розсипаний по бруківці хліб.

Коли авто почало заповнюватися газом, йому довелося проглянути обов’язковий у таких випадках фільм про своє життя від його початку і дотепер. Він виявився короткою і нечіткою стрічкою низької якості, чимось на кшталт метафізичного відповідника промов королеви. Нудне дитинство, невдалий шлюб, безперспективна робота — класичний тріумвірат — вони промайнули швидко, тихо, без цікавих діалогів, майже так, як і першого разу, коли все відбувалося насправді. Наш Арчі не належав до тих, хто надто вірить у долю, проте, кинувши погляд назад, він усвідомив, що його життя було таки передбачено і заплановано, ніби корпоративний подарунок на Різдво — наперед і всім однаковий.

Звісно, в його біографії була війна; він воював лише впродовж останнього року, бо мав тільки сімнадцять, хоч це й мало тоді важило. Ні, в окопах Арчі, звісно ж, не сидів. Але він сам, Самад, старий Сем та малий Семмі таки могли розповісти кілька цікавих фрагментів про ту війну, а в Арчі навіть було трохи шрапнелі в нозі, для тих, хто хотів би її побачити, — хоч, насправді, ніхто ніколи й не хотів. Про це більше ніхто не хотів говорити. Як про криві ноги чи потворну родиму пляму. Як про волосся у носі. Люди просто відверталися. Якщо хто-небудь питав у Арчі: «Так що найбільшого ти зробив у житті?» або «Який у тебе є найбільш яскравий спогад?» — не дай Боже йому було згадати про війну, як одразу ж погляди ковзали поверх його голови, пальці починали нервово барабанити по столу і кожен пропонував йому дармову випивку. Ніхто насправді не хотів про це знати.

Влітку 1955 року, взувши свої найкращі лаковані черевики, Арчі пішов на Фліт-стрит, щоби пошукати роботу воєнного кореспондента. Мажорного вигляду хлопчина з тонкими вусиками і таким же тонким голосом запитав:

— Маєте досвід, пане Джонс?

І Арчі почав розказувати. Усе, що знав про Самада. Про їхній танк імені Черчілля. І тоді той бовдур перехилився через стіл, весь такий напахчений, такий чепурненький, і сказав:

— Я мав на увазі дещо інше, не просто участь у війні, пане Джонс. Воєнний досвід мати зовсім не обов’язково.

І це справді так, хіба ні? Немає жодного сенсу у воєнному досвіді — ні у 55-му, ні, тим паче, тепер, у 74-му. Те, що він робив тоді, не мало сенсу тепер. Його знання, кажучи сучасним діловим жаргоном, виявилися незапитаними.

— Хочете щось додати, пане Джонс?

Але ж він, звісно, збіса нічого не хотів додати, адже британська освітня система ще за багато років до того відбила в нього будь-яке бажання висловлюватися. Але ж у Арчі було відчуття форми, відчуття того, якими речі мають бути на вигляд, отак і підвернулася йому робота у «Геройському Моргані», невеликій друкарні на Еустон-роуд, де він просидів двадцять з гаком років, розмічаючи лінії згину для різних штук — конвертів, поштових повідомлень, брошур, підшивок — не таке вже й життєве досягнення, можливо, проте, знаєте, всі ці речі мають якось згинатися, сторінки повинні зчіплюватися одна з одною, інакше життя буде схожим на просту широку афішу: маятиме на вітрі над вулицею і тоді перехожі пропускатимуть важливі рядки. Сам Арчі ніколи не зважав на афіші. Якщо їх не можна до пуття скласти і розкласти, то чому він має морочитися і читати їх (га, хотів би я знати)?

Що ще? Ну, Арчі не завжди згинав папір. У далекі часи доводилося йому бути навіть велогонщиком. Так гарно було намотувати кола уздовж треку. Коло за колом. І кожен раз маєш шанс покращити свій результат, проїхати коло швидше, все зробити правильно. От лише Арчі ніяк не вдавалося зробити коло швидше, ніж за 62,8 секунди. Непоганий результат, світового рівня навіть. Три роки він проїжджав коло рівно за 62,8 секунди. Інші гонщики навіть спинялися і спостерігали за ним. Прихиляли свої велосипеди до стіни і засікали час, слідкуючи за секундними стрілками наручних годинників. 62,8 секунди щоразу. Справді нечасто зустрінеш таку неспроможність покращити результат. Така постійність направду межує з чудом.

Арчі любив велоспорт, бо постійно показував добрий час; велоспорт подарував йому єдиний за все життя, найкращий спомин. У 1948 році Арчі брав участь у Лондонській олімпіаді, де розділив тринадцяте місця (з результатом 62,8 секунди) зі шведським гінекологом на ім’я Горст Ібельгауфтс. На жаль, його перемога так і не потрапила в олімпійські аннали через неуважність секретарки, котра одного ранку після перерви на каву думала про хтозна-що і пропустила його прізвище, переносячи дані з одного аркуша на інший. Пані Забудькуватість пришпилила аркуш з іменем Арчі на ручку крісла і забула про нього. Єдиним свідченням, що перемога дійсно трапилася у його житті, були хіба листи Ібельгауфтса, котрі той час від часу пописував. Наприклад, такі:

17 травня 1957 року

Дорогий Арчібальде,

Вкладаю до конверта фото, на якому я зі своєю дружиною у нашому саду, за яким видно непривабливий будівельний майданчик. Може, все це й не виглядає, як Аркадія, але саме тут я будую невеликий велодром — нічого спільного з тим, на котрому ми змагалися, але достатній для моїх потреб. Він невеличкий, але ж це дитячий велодром, оскільки ми саме вирішили народити дітей. У своїх снах я так і бачу, як вони крутять педалі, і прокидаюся з блаженною посмішкою на обличчі! Як тільки його буде завершено, наполягаємо, щоби ти приїхав до нас у гості. Хто може бути більш гідним поблагословити трек твого чесного суперника