Роман Скіба - Тінь сови

* * *

Ользі на пpізвисько Хом'як

Були в гнідого ноги дерев'яні. Були в гнідого очі навісні... – Афіною по чорному майдані Ти мчала на троянському коні. Губилось небо в сивих зодіаках Десь на межі незвершеного дня... І я тебе жалів. І майже плакав, Що ти не вмієш падати з коня.
* * * А ті смереки так бояться смерті. Такі туманні, звихрені такі... А їхні тіні вже вітрами стерті. А їхні душі все іще стрімкі. Десь там під небом, жовтим і далеким, В сліпих ночах дрижить промерзла гладь. Шумлять над Стіксом зрубані смереки. Стоять собі прозорі і шумлять...
* * * Сонце зтекло у шпарку. Темно, хоч в око стрель. Ходить по древнім парку Чокнутий менестрель. Рве золоті ранети. Топче нетлінний прах. Киньте йому монету, Срібну, як Божий Страх. Знову земля і небо Зшиті косим дощем. – Що тобі, хлопче, треба? Може подати ще? Ставить кущам підніжки. Падає в чорну стинь. Вистав, бідаче, ріжки, Бороду відпусти. Тчуть павуки тенета На чотирьох вітрах. Тане в руці монета. Скапує Божий Страх...
* * * Цоки-цоки, білий сніг... Сутінь голубина. Дайте вершнику нічліг. А коневі сіна. Кінь усім своїм гріхам Протиставить версти. – Хто ти, хлопче, князь чи хан? Доки маю везти? На долоні – далина. На червоній – сива. І така з криниць луна, Що йти несила. Кануть тіні ластів'ят В лона сірих відер. Буде й вершнику – vivat. І коневі – вітер...