Крістіан Крахт - Імперіум

його білосніжні зуби в напрочуд здорових рожевих яснах, і його пройняв дрож приємності. Прості, протяжні та водночас зворушливо патетичні форми висловлення його співбесідника раптово сповнили його потужним відчуттям інтимності.

Він миттю схопив долоню Ґовіндараджана та щиросердо запитав, чи той, бува, не вегетаріанець. Звісно, що так, вегетаріанець, — була відповідь; він сам та його родина вже дуже давно харчуються виключно плодами. Енґельгардт заледве міг осягнути всю випадковість цієї зустрічі: навпроти нього сидів не просто його брат по духу, сродна душа, а чоловік, чий спосіб харчування підніс його на божественні висоти. То чи ж темні раси не випереджали білі на цілі століття? І хіба ж не був індуїзм — чиїм вершинним проявом, своєрідною формою любові стало вегетаріанство, — тією силою у світобудові, всеохопний світлий поступ якої повинен стати сліпучою кометою й освітити ті країни, котрим християнство хай і подарувало любов до ближнього свого, та все ж залишило поза нею тварин? Хіба Руссо та Бернетт, слідуючи за вегетаріанцем Плутархом та даючи необхідну відповідь на Гоббсового «Левіафана», не наголошували, що первісний природний інстинкт людини — це відмова від м'яса? А чи його страхітливий дядько Куно не намагався присмачити йому, Енґельгардтові, шинку тим, що, вишкіряючись та сміючись, згортав тоненький шматочок свинини в рожеву сигару, вкладав малому до рота та й жартома підносив запаленого сірника до вільного кінця? І врешті-решт, чи не було вбивство тварин, точніше, приготування м'яса та годування людей тваринними субстанціями, взагалі своєрідним підготовчим етапом до антропофагії?

Енґельгардтових знань з англійської мови часом було не зовсім достатньо, щоб чітко сформулювати такі питання — однак їх треба було поставити; де йому не вистачало абстрактних термінів, він допомагав собі жестами, наповнюючи повітря хмарами ідей, кометами, чиї хвости тяглися від його пальця через осяяне світлом купе.

Енґельгардт спитав свого нового друга, чи чув той про Свамі Вівекананда. А коли той відповів заперечно, видобув зі своєї дорожньої сумки, яку до того ніяково поклав поруч із собою, кілька памфлетів, тексти згаданого індійця Свамі, котрий завдяки своїм оригінальним ідеям і таланту ритора не так давно викликав справжній фурор у Новому світі, а також надрукований на мімеографі й виданий книгою трактат (десь на півдні, у морі поблизу Адена, франконський клей розсохся через сильну спеку), що сповіщав людство про цілющу силу коковоризму, але, на жаль, німецькою мовою, так що Енґельгардт міг хіба що продемонструвати його як річ, проте не повідомити новому другові власні думки з цього приводу, сформульовані на письмі значно краще.

Та все ж він не хотів кидати цю справу, не спробувавши: з певним зусиллям він парафразував основні викладені в тексті думки про те, що людина — це тваринний відбиток Бога на землі, а плід кокоса, який найбільше з усіх рослин нагадує людську голову (він вказав на форму та волоски на шкаралущі горіха), також є рослинним образом Божим. Та й ростуть кокоси, як можна бачити, високо вгорі на верхівці пальми, якнайближче до неба і сонця. Ґовіндараджан кивав на знак згоди, раптом підскочив, коли потяг проїздив без зупинки повз невелику сільську залізничну станцію, щоб процитувати з «Бгаґават-Пурани» відповідні рядки (в роки своєї юності в шанованому Мадраському університеті він мусив вивчити напам'ять не лише це священне писання), але опанував себе і далі кивав головою, даючи своєму візаві спочатку висловитися, щоб потім із доречною, як йому здавалося, серйозністю зауважити, що та людина, котра харчується виключно божественним кокосовим горіхом, є не просто коковором, але й per definitionem теофагом, богоїдцем. Перечекавши якусь мить, він знову повторив у передполудневій тиші, позначеній ритмічним брязкотом рейок, свою фразу: поїдатель Бога. Devourer of God.

Енґельгардт був приголомшений силою цього знання, — так, воно увіп'ялося йому аж у кістки й почало вібрувати, наче було дзвінким і лунким енергетичним полем. Саме так, кокосовий горіх був Богом, і ця цінна думка засяяла в ньому воістину філософським Священним Ґраалем! Розкрита половинка горіха з м'якушем і солодким молоком була, так би мовити, не просто символом, але — тілом і кров’ю Христовими! Під час короткого семінару з теології в Нюрнберзі він міркував десь так, і ось на тропічній залізниці отримав цілком неочікуване підтвердження: мить євхаристії, буквально — перетворення сутності, потрібно було розуміти як реальне злиття з Божественною природою. А гостію і вино причастя годі було порівняти з істинним таїнством природи, її вишукано-смаковитим геніальним плодом — кокосом.

Ґовіндараджан був неймовірно радий випадково зустріти брата-фруктоїда (потяг, пихкаючи і весь у диму, долав у цей час останні круті звиви і прямував по колії до давньої столиці королів Цейлону) та запросив його разом оглянути храм із зубом Будди. Можна зняти в Канді номер і звідти після пишного фруктового застілля разом сходити до храму, розміщеного, як казав Ґовіндараджан, на щастя, лише за якихось кілька кроків від центру міста на невеликому пагорбі над озером біля Канді.

У готелі «Квінс» вони вирішили з міркувань економії взяти один номер на двох, що трохи роздратувало адміністратора, який, однак, швидко заспокоївся після того, як Енґельгардт поклав на стіл кілька купюр і наполіг на тому, що хотів би заздалегідь дати чайові. Тут уже звикли до традиційних англосаксонських виявів спліну, і якщо пан німець так хоче спати в кімнаті з тамільським другом, прошу пана. Їх запитали, чи потрібно розраховувати в обід на вельмишановне панство, у відповідь обоє пояснили англійською, що їм цілковито вистачить кількох папай та ананаса, а якщо ще трапиться кокос і можна буде наповнити його молоком склянки та подати м’якуш на тарелі, то вони почуватимуться цілком щасливими. Адміністратор схилився перед ними в поклоні й зник у напрямку кухні, щоб там із виряченими очима передати замовлення обох фруктоворів.

Ситі й відпочилі, попри поїздку потягом, охоплені ейфорією, наче пара прочан, чия обіцяна мета мандрів ось уже безпосередньо перед їхніми очима, обоє небавом сунули вулицею й, прагнучи побачити своє відображення у воді, перехилялися через огорожу над священним озером, на поверхні якого повільно коливалися квіти лотосу та плюмерії. Група монахів із поголеними головами, кожен із яких тримав у руках парасольку, перемовляючись, поспішила мимо, а їхня шафраново-жовтогаряча одіж палахкотіла під пообіднім сонцем. Якийсь стрункий франт, одягнений