Крістіан Крахт - Імперіум

у білу фланель, розмахуючи руками, прогуркотів повз них на пенні-фартингу, двічі давши пронизливий сигнал клаксоном на кермі. Ґовіндараджан вказав ціпком (чи ж був він у нього раніше?) в бік храму, й ось вони почали підніматися сходинками, прямуючи до даросховища.

Обидва прочанина витерли спітнілі лоби хустинками, обернулися і глянули згори вниз на штучне озеро, облаштоване на початку минулого століття королем Шрі Вікрама Раджасінгом. Із трохи дивним виразом вдоволення Ґовіндараджан повідомив Енґельгардту, що від самого початку тут було категорично заборонено рибалити. Також є легенда, що невеличкий острівець із храмом посередині озера слугував королю сингалезів потаємним місцем для купань і коїтальних утіх, а з палацу до саме цього острівця веде таємний тунель. Ґовіндараджан знову підняв свій ціпок, наконечник якого, як раптом помітив Енґельгардт, був із карбованої латуні, й указав ним у згаданому напрямку. Енґельгардт спостеріг, що таміл посміхався ще ширше, ніж до того, вишкірюючись, наче пес. Жести й міміка, які під час поїздки потягом здавалися йому м'якими та викликали довіру, раптом видалися якимись театральними, переобтяженими багатьма дисонансами.

У теплій і вологій храмовій залі панувала густа темрява. Пролунав брязкітливий і приглушений звук гонга, його луна неочікувано відбилася від невидимих стін, укритих, як здалося Енґельгардтові, слизом. Десь палахкотіла єдина свічка. Його нервова система відчула вібрації від наближення загрози; світлі волоски на руках встали дибки, з-за вуха на спину під одягом потік струмочок гарячого поту. Ґовіндараджан відійшов убік. Постукування металевого оскіпа ставало глухішим, поки зрештою зовсім стихло, хай як Енґельгардт дослухався. І знову пролунав загрозливий звук гонга. А після цього згасла і свічка. Охоплений жахом, Енґельгардт зробив несміливий крок праворуч та повернувся в тому напрямку, де, як він вважав, був вхід у храм — однак тоді, коли вони заходили, то кілька разів повертали, обходячи кути і стіни, без яких, безсумнівно, сюди потрапляло б денне світло. Він прошепотів ім’я свого супутника. Потім повторив його голосніше, врешті прокричав — Ґо-він-да-ра-джан! — у непроникну чорнильну пітьму.

Жодної відповіді. Його друг зник. Він заманив його сюди, в цю темряву, а потім розчинився в повітрі. Але навіщо? А що коли?.. Про що ж, заради Бога, він йому розповідав? Пригадати було вже складно, але з упевненістю можна сказати, що в гавані Коломбо він розповів про свій багаж, точно, а ще згадував, що має при собі велику суму грошей заставними листами, це все — тут він у темряві почав бити себе долонею по лобі — залишилося, звичайно, в його портмоне в спільній кімнаті в готелі «Квінс». У нападі люті Енґельгардт зірвав зав’язку з волосся і кинув на підлогу. Абсолютному незнайомцеві, випадковому першому-ліпшому попутникові він цілковито довірився лише з переконання, що фруктоворизм створює незримі міцні зв’язки між людьми. А якщо таміл узагалі просто про все набрехав? Може, він ніякий не вегетаріанець, а просто сказав те, що він, Енґельгардт, хотів почути?

Повільно намацуючи вихід із цього абсурдного ув’язнення в темному храмі, Енґельгардт вибрався назовні — святилище знову здалося йому приязно-мирним і привабливим; пізніше в готелі він перемотлошив свій дорожній мішок і справді не знайшов там грошей, зашитих у бічну кишеню. Решта речей, наскільки він міг оцінити, залишились неторканими. Затиснувши мішок під пахвою, він повільно і майже навшпиньки спустився сходами в хол, пошепки попросив адміністратора переслати рахунок, який не може оплатити, консулу Німецької імперії в Коломбо. Адміністратор криво всміхнувся і відповів, що цього насправді й не потрібно, ніякого рахунку немає, оскільки ніхто не ночував, а сніданок із фруктів хай буде подарунком від готелю, поза тим він рекомендує звернутися до місцевої поліції та подати заяву на таміла, при цьому побіжно зауважив, що бачив приблизно десять чи двадцять хвилин тому, як той поспіхом залишав готель, адміністратор запитав, а де ж, власне, його німецький супутник, на що таміл не дав жодної відповіді, тому не можна було утриматися від думки, що таміл вчинив підлий підступ — настільки винним він виглядав.

Адміністратор, який загалом був непоганою людиною, супроводив нещасного Енґельгардта на вокзал, купив у подарунок квиток третього класу до столиці, а потім під слабкі протести відволік рознервованого молодого чоловіка, котрому відвідини поліційного відділка і розмови з місцевими констеблями видалися найжахливішим, що собі лиш можна уявити, до останнього вагона потяга, який повільно наближався. А вже там (день кольору берлінської лазурі й із солодкавим запахом хилився до раннього вечора), коли Енґельгардт сидів у купе, притулившись плечем до одного з подорожніх, а спиною — до дерев’яного сидіння, з опущеними повіками, розкуйовдженим довгим волоссям, притискаючи до себе порожній мішок, перед його очима закрутився сінематограф: коліщатко вже не чіпляє інше, на білому екрані десь попереду рухомі картинки дико пришвидшуються, на мить вони вже не мчать уперед, як це передбачено Творцем ad aeternitatem, а стрибками, смикаючись, женуть назад; Ґовіндараджан і Енґельгардт застигли у повітрі, роблячи крок, — аж серце радіє — і поспішають назад униз храмовими сходами, перебігають задки вулицю, сяйво проектора миготить дедалі сильніше, він шипить і тріщить, аж ось умить усе стає безформним (адже ми на короткий час можемо зазирнути в «бгава антарабгава», мить перевтілення), а потім знову стає собою, того ж кольору та швидкості, Авґустом Енґельгардтом власною персоною, котрий у Гербертових Висотах (Нова Померанія) сидить у вітальні готелю «Князь Бісмарк» на зручній обтягнутій штофом софі (продукт австралійського виробництва) з паном директором готелю Гельвіґом (Франц Еміль) за розмовою, тримаючи на колінах горнятко трав'яного чаю, залишаючи десь позаду себе увесь цейлонський аналепсис минулих подій. Гельвіґ курить.

III

Директор готелю Гельвіґ, у якого, до речі, не було лівого вуха, не тільки займався в Гербертових Висотах то тими, то сими маклерськими оборудками, але й вважався людиною, яка мала безпосередній вихід на пані Емму Форсайт, що її Енґельгардтові рекомендував чинний губернатор Галь, котрому Енґельгардт іще з Нюрнберга повідомив, що хотів би незабаром придбати кокосову плантацію. Приїжджайте, просто приїжджайте до нашої прекрасної колонії, — відповів Галь, але додав, щоб той не очікував повсюдної цивілізованості, натомість тут є нагоди для авантюризму, переважно старанні тубільці й, звичайно, також кокосові пальми у великій кількості. Жвавий стиль Галя, однак дещо грубувате красномовство дали