Олів'є Бурдо - Чекаючи на Боджанґлза

Аби відсвяткувати відкриття другого гаража, мій банкір запросив мене в палац на Лазурному березі на дводенну здибанку з дивною назвою «week-endy успіху». Щось на кшталт семінару для молодих підприємців зі світлим майбутнім. До абсурдної назви додавалося сумне зібрання та різноманітні конференції якихось мокриць-учених із пом'ятими знаннями та інформацією обличчями. Як це часто зі мною бувало в дитинстві, я вбивав час, вигадуючи собі життя під час розмов із новими однокашниками та їхніми дружинами. Скажімо, напередодні я, щойно туди увійшов, просторікував про сімейну спорідненість із угорським князем, далекий родич якого відвідував графа Дракулу:

— На противагу всьому, в чому нас намагаються переконати, це був чоловік виняткової куртуазності та делікатності! В мене вдома є документи, що засвідчують: цей нещасний постраждав від безпрецедентної наклепницької кампанії, яку провадили брудні безчесні заздрісники.

Як завжди бувало в таких випадках під час спільних трапез, спершу треба ігнорувати погляди тих, хто виражає сумнів, і зосередитися на тих, хто готовий повірити. Щойно зловите наївний погляд, треба засипати його найточнішими подробицями, аж поки не вирвете якийсь коментар, який таким чином підтвердить усю історію. Того вечора це була дружина бордоського винороба, котра кивнула та виголосила таке:

— Я так і знала, вся ця історія аж занадто груба, навіть монструозна, якщо вже направду казати! То це все була вигадка!

За нею мовив її чоловік, за ним підтягнулися решта тих, хто сидів за столом, і остаток вечері крутився навколо цієї теми. Кожен тут виходив з власної експертної думки, з сумнівів, які завжди мали. І ті, й інші починали одне одного переконувати, вибудовували цілий сценарій навколо моєї неправди, і під кінець трапези вже ніхто не наважувався визнати, що бодай на хвильку міг повірити в цю побрехеньку про графа Дрокулу Наштрикувача, що таки була правдою. А вже завтра в обід я, натхненний успіхом напередодні, мав рецидив і проводив експеримент на нових морських свинках. Цього разу я вже був сином американського багатого підприємця, що тримав заводи з автовиробництва у Детройті, тож моє дитинство нібито минуло в промисловому галасі майстерень. Я вирішив ускладнити задачу, вигадавши собі глибокий аутизм, через який буцімто не говорив аж до семи років. Завоювати серця такими вправами з міфоманії, що зачіпала чутливість жертв, — що може бути простіше?

— Але яке було ваше перше слово? — вигукнула моя сусідка, перед якою стояла тарілка з неторканим і вже холодним філе камбали.

— Шини! — відповів я із серйозним обличчям.

— Шини? — хором повторили всі, хто сидів за столом.

— Так, шини, — сказав я ще раз. — Просто неймовірно, правда?

— А, ось чому ви працюєте з гаражами, це все пояснює, просто з глузду з'їхати, яка доля! — продовжила моя сусідка в мить, коли її тарілку, їжі на якій вона так і не торкнулася, забрали та віднесли на кухню.

Решту обіду ми присвятили темі чудес у житті, долі кожного, значенню спадку в існуванні людини, і я смакував не лише коньяк із мигдалевими нотками, але й безумне егоїстичне задоволення монополізувати мить, обійняти собою все місце, всю увагу людей — для цього було достатньо всього-на-всього історії, що важила стільки ж, скільки повітря.

Я пішов перепочити від цього прекрасного товариства — поки мої безумні історії не розбились об стіну суперечностей біля басейну, де саме зібралися всі запрошені, — аж тут молода жінка почала танцювати, заплющивши очі. У її волоссі стриміло перо, сама вона була в білій легкій сукні, в рукавичках, в неї припіднятий лікоть однієї руки, нахилена долоня, а в пальцях — незапалена тонка сигаретка. Другою рукою вона гралася з білою лляною шаллю, в шаленстві рухів та шаль мала вигляд живого партнера в танці, я був вражений вихилясами її тіла, ритмічними рухами її голови, від яких хиталося перо в її волоссі — курйозна прикраса, що тихо підстрибувала в повітрі.