Олєґ Панфілов - Антирадянські історії

залучалася до новинок світового кіно. Люди стояли в чергах за смердючими сосисками, а службові автівки від’їжджали від спецмагазинів із повними багажниками делікатесів. На телебаченні невпинно продовжували говорити, що СРСР ось-ось «наздожене і пережене Америку».

Брехня, цензура і пропаганда створили новий вид людини — Homo soveticus, який беззаперечно вірить брехні, ніколи не дозволить собі засумніватися в тому, що його країна не така велична, як була вигадана у збірках казок під назвою «Історія Росії». Приблизно 15 років після розпаду СРСР Homo soveticus жив у неприємному і незатишному для себе середовищі — його відпустили на волю. Хочеш — працюй, не хочеш — кради, хочеш — піди в Ліберально-демократичну партію Росії, не хочеш — стань демократом. Виявилося, що свобода вибору для Homo soveticus гірше за тюремний табір.

Засмучений після розпаду СРСР народ жадав порядку, міцної руки і мудреця за кремлівською стіною. Мудрець з’явився в образі Путіна. Людини простуватої, невисокої на зріст, сірої зовнішності і з великою хмарою біографічного туману навколо — розвідник у тилу ворога, спортсмен із чорним поясом із дзюдо, ніжний сім’янин і учень Собчака. З часом стало зрозуміло, що розвідником він був не в тилу ворога, а у друзів, чорний пояс забутий, із дружиною розлучився, а згадка про юриста Собчака як учителя викликає подив через надто вільне ставлення до законів.

Путін відразу почав із брехні. Розв’язавши другу війну в Ічкерії, заборонив туди їздити журналістам, зруйнував популярні незалежні ЗМІ, ввів нову державну структуру — Департамент інформаційної безпеки. Пропаганда поширилася з інтернету. Він почав будувати новий Радянський Союз, уже знаючи, що першою має бути цензура, а за нею — пропаганда.

Пропаганда не забарилася. З екранів телевізорів понеслося — «вєлікая Россія», «встайом с колєн» «возвращєніє русскіх земель», «защіта русского язика», «ні пяді нє отдадім». І знову, як у радянські часи, — військові паради, танки, літаки, ракети. Водночас відновлено культ особи: Путін — у танку, Путін — у підводному човні, Путін — у літаку, Путін — виручає стерхів, Путін — лікує тигрицю, Путін — цілує хлопчика в живіт, чернець цілує Путіну руку. Народ в істериці.

Як і в Радянському Союзі, російська пропаганда замінює реальність. Автомобільна промисловість занепала, авіаційна — також, ракети падають, понад 50 відсотків продуктів харчування — імпортні, предмети побутової техніки — майже 100 відсотків. Економіки нема, бюджет тримається завдяки продажу нафти і газу. Путін відновив традиції радянської інтернаціональної допомоги, цього разу — в Сирії. Війна в Грузії підірвала імідж путінської Росії, але амбіції не погамовані.

Путіну вдалося чимало — переконати населення в тому, що він «рятівник Росії», але радянський чекіст не зважив на одну обставину — світ перестав бути закритим, з’явився інтернет. Радянський Союз був закритий залізною завісою, всередині якої було роздолля для КДБ, — можна було ловити, ув’язнювати, відправляти в табори. Підполковникові Путіну дуже незатишно в сучасних умовах, він так не звик. Я не згоден із твердженням, що російська пропаганда переплюнула радянську. Ні, вона — потворне повторення. Але результат буде той самий.

МОВА — ВОРОГ, ДРУГ, НЕГІДНИК

Кілька років тому в складі міжнародної групи конфліктологів я приїхав у Придністров’я. Окрім офіційних зустрічей, була запланована поїздка в єдину в Придністров’ї школу, де навчання проводиться румунською мовою. Тією самою мовою, що нею завжди розмовляли молдовці, але за радянських часів комуністичні керівники вирішили назвати мову молдавською і поміняти писемність — з латиниці на кирилицю.

Алфавіт румунської мови на території Молдови спіткала важка доля. З XVIII століття кирилицю використовували в церковних книгах по всій Румунії, включаючи і Бессарабію, при цьому латиницю використовували у повсякденному — у світському і державному житті. У 20-х роках минулого століття на всій території СРСР писемність корінних народів було змінено на кирилицю. Насильства уникли тільки грузинська і вірменська писемності. І як наслідок — радянські таджики не знають і п’яти відсотків класики перської літератури, що створювалася на основі арабської графіки. Уніфікація писемності за бажанням кремлівських вождів мала згуртувати радянський народ, відірвати його від власної історії та культури.

Ми стояли на подвір’ї тираспольської школи і слухали розповідь директора про те, як придністровська влада тисне на них, намагається закрити. Основна причина — румунська мова, точніше — латиниця. Коли розгорівся придністровський конфлікт, однією з причин розбіжностей із Кишиневом були мова, писемність, кирилиця. У Молдові зі здобуттям незалежності відновлена латиниця, а коли приїжджаєш у Придністров’я, як у Радянський Союз, — і кирилиця, і радянський герб, і прапор, що нагадує радянський. У Придністров’ї вважають, що повернення латиниці — це «румунізація».

Поки директор школи розповідала про проблеми, до нас підійшов чоловік, який відрекомендувався чиновником придністровського уряду. Він почав переконувати нас у тому, що жодних проблем нема, це все вигадка Заходу.

— Добре, — сказав я, — а чи можете ви що-небудь прочитати напам’ять?

Чиновник не зрозумів каверзи і почав читати напам’ять вірші, здається, поета Міхая Емінеску, який жив у XIX столітті. Закінчивши, він гордо глянув на нас. Тоді я запитав його — на якій писемності він декламував, кирилиці чи латиниці? Він не відповів.

Якщо порівнювати політику мовної асиміляції в СРСР, придністровська проблема відрізняється незначними деталями від інших випадків насильства над писемністю на пострадянському просторі. Якщо за часів Російської імперії мовна асиміляція була необхідністю, то більшовики, декларуючи захист малих народів, насправді вирішили більше не звертати уваги на права національних меншин. Формально мови існували, на них видавали офіційні газети і журнали, якусь кількість годин відводили мовленню на радіо й телебаченні. Але насправді офіційна двомовність була на рівні жартів Тарапуньки і Штепселя: всі сміялися, і більше над українськими висловлюваннями Юрія Тимошенка, Тарапуньки, ніж над дотепами російськомовного Єфима Березіна.

Мовна асиміляція підкріплювалася переселеннями народів. Політика Російської імперії щодо переселення казаків і росіян на Кавказ і в Центральну Азію була насильницькою. Як казали за радянських часів, добровільно-примусовою. Так упродовж 200–250 років формувалася потенційна п’ята колона нинішньої Росії. Щойно загострювалася політична ситуація, Кремль умить заявляв про утиски російськомовних — то в балтійських країнах, то в Центральній Азії. Зараз — в Україні.

Радянська мовна політика була поетапною.