Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

Мері Еллен Мур і Даніела Кутасов надали прекрасну допомогу в дослідженнях, пошукові фактів, малюнків та історій, що випали з мого поля зору. Три відомих економісти люб’язно прочитали рукопис першого видання і зробили корисні коментарі: це Бертон Молкіл, Роберт Вілліс та Кеннет Роґофф. Усі троє — гіганти своєї професії, і в кожного була купа інших справ, на які вони могли би витратити свій час. Роберт Джонсон люб’язно погодився прочитати розділ про міжнародну економіку, що був доданий до другого видання. Я щиро вдячний за його бажання поділитися своїми знаннями з цієї теми.

Я зобов’язаний висловити свою вдячність моїм колишнім редакторам із журналу The Economist. Джон Міклтвейт щедро дав мені змогу зникнути з горизонту на час підготовки першого видання й охоче прочитав і прокоментував закінчену працю. Я зобов’язаний Енн Роу за її розумний підзаголовок. Той факт, що і Джон, і Енн знайшли час, щоби редагувати одну з найкращих у світі публікацій, одночасно дбаючи про свої сім’ї й пишучи власні книжки, захоплює мене.

Не так давно Школа публічної політики імені Гарріса в Університеті Чикаго й Дартмутський коледж надали мені інтелектуальний «притулок», де я міг вчити чудових студентів і працювати над проектами на зразок цього. У Школі Гарріса колишня декан Сюзан Мейєр проявила особливий ентузіазм у підтримці моїх прагнень зробити наукові ідеї більш доступними для рядової публіки. В Дартмуті Брюс Сейзердот був і чудовим інтелектуальним компаньйоном, і прекрасним водним лижником.

У мене є ще й інші зобов’язання. Абсолютна більшість ідей, описаних у цій книзі, належать не мені. Я радше був перекладачем, чия робота здобуває цінність завдяки яскравості тих, від кого вони походять, у цьому випадку — праць видатних мислителів за останні століття. Я сподіваюся, ця книга відображає мою величезну повагу до них.

І нарешті я висловлюю свою вдячність тим, хто підтримував мій інтерес до цієї теми, результатом чого і стала сама книга. Я підкреслив, що економічна наука часто погано викладається. Це правда. Однак правда й те, що ця дисципліна може розквітнути в руках відповідних осіб, і мені пощастило працювати і навчатися з багатьма з них: Ґері Бекер, Боб Вілліс, Кен Роґофф, Роберт Вілліґ, Кристіна Паксон, Дункан Снідал, Алан Крюґер, Пол Портні, Сем Пелцман, Дон Курсі, Пол Волкер. Я сподіваюся, що ця книга допоможе передати їхні знання й ентузіазм багатьом новим читачам і студентам.

1989 року, коли руйнувався Берлінський мур, Дуґлас Айвестер, голова відділення Coca-Cola Europe (і пізніше СЕО[15]) прийняв швидке рішення. Він відправив своїх торгових представників до Берліна й наказав їм почати роздавати «Коку». Безкоштовно. У деяких випадках представники Coca-Cola в прямому сенсі просували пляшки зі содовою крізь дірки в Берлінському мурі. Він дав завдання ходити навколо Александерплац у Східному Берліні в часи масових громадянських виступів, намага­ючись з’ясувати, чи впізнають бренд «Коки». «Скрізь, де ми були, ми запитували людей, що вони п’ють і чи подобається їм «Кока-кола». Однак нам навіть не потрібно було згадувати назву! Ми просто складали руку у формі пляшки, і люди розуміли. Ми вирішили, що будемо привозити стільки «Кока-коли», скільки можливо, із максимальною швидкістю, навіть до того, як нам повідомили, скільки нам заплатять»[16].

Coca-Cola швидко відкрила свій бізнес у Східній Німеччині, даючи безкоштовно кулери продавцям, що почали пропонувати «реальну справу». У короткотерміновій перспективі цього плану гроші втрачалися. Східнонімецька валюта все ще була нічого не варта — пачки паперу для решти світу. Однак це було блискуче рішення для бізнесу, прийняте швидше, ніж будь-який урядовий орган міг зреагувати. До 1995 року споживання «Кока-коли» на душу населення в колишній Східній Німеччині досягло рівня Західної Німеччини, де вже існував потужний ринок.

По суті, це була «невидима рука» Адама Сміта, що перекидала «Кока-колу» через Берлінський мур. Представники «Коки» не вдавалися до будь-яких гуманітарних вчинків, передаючи напої щойно звільненим східним німцям. І це не було якесь твердження щодо майбутнього комуністичного ладу. Вони прагнули робити бізнес — розширювати свій глобальний ринок, збільшувати прибутки й приносити стейкхолдерам[17] задоволення. І це ключова суть капіталізму: ринок облаштовує стимули таким чином, щоб робота індивідів у своїх власних інтересах — продажу «Кока-коли», роках навчання на магістеріумі, засіванні поля соєю, розробці радіо, яке б працювало в душовій кабінці, — вела до прагнення й постійного підвищення стандартів життя для абсолютної більшості (хоча й не для всіх) членів суспільства.

Економісти часом запитують: «Хто годує Париж?» Це риторичний спосіб привернути увагу до приголомшливого порядку речей, що трапляються в будь-який момент будь-якого дня й рухають сучасну економіку. Якимось чином правильна кількість свіжого тунця проходить шлях від риболовного флоту в південній частині Тихого океану до ресторану на Рю де Ріволі. Поруч продавець фруктів має саме те, чого потребують його покупці — від кави до свіжої папайї, попри те, що ці продукти можуть надходити з 10—15 різних країн. Коротше кажучи, складна економіка містить у собі мільярди ділових операцій щодня, абсолютна більшість яких відбувається без будь-якої прямої участі уряду. І це не лише для того, щоб утримувати певний рівень: наше життя постійно вдосконалюється в цьому процесі. Зверніть увагу: нині ми можемо купувати собі телевізор двадцять чотири години на добу, комфортно сидячи у себе вдома. Вражає і те, що 1971 року 25-дюймовий телевізор обходився робітникові 174 години роботи. Сьогодні 25-дюймовий кольоровий телевізор, значно сучасніший, з більшою кількістю каналів і кращою якістю зображення, коштує для середньостатистичного робітника близько двадцяти трьох годин оплачуваної роботи. Якщо ви вважаєте, що кращий, дешевший телевізійний приймач не є найкращим мірилом соціального прогресу (згоден, у цьому є резон), то, можливо, вас зачепить той факт, що протягом ХХ століття середня тривалість життя в Америці виросла із сорока семи до сімдесяти семи років, дитяча смертність впала на 93 %, і ми позбулися або взяли під жорсткий контроль такі хвороби, як поліомієліт, туберкульоз, тиф і кашлюк[18].

Наша ринкова економіка заслуговує на велику похвалу за такий прогрес. У часи холодної війни трапилася така історія з офіційним представником Радянського Союзу під час його відвідання