Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

— Як ти?

— Зовсім кепсько. Правда, лікарі сказали, що житиму…

Я навіть вичавила подобу посмішки.

— Кажеш, тобі погано, а мені ще гірше… — почула у відповідь.

— ???

— А втім, ніж жити калікою, можливо, краще було б…

— Це ти про мене?

— Ну, сама подумай. Та й обличчя… Ти в дзеркало на себе дивилася?

Про обличчя я якось не думала. Та й в дзеркало дивитися не хотілося.

— Іди геть… — ледве й спромоглася видушити, по обличчю потекли сльози. Ось вона — розплата…

Він пішов. Як потім стало відомо — назавжди. За ним зачинилися двері, а я, знемагаючи від болю, знову поринула у безодню марева…

Обстановка в районній лікарні була доброзичлива. Головний лікар із не надто милозвучним прізвищем Кріт був чудовим професіоналом. І, як мені здається, людиною мудрою. У всій області ця лікарня мала неабиякий авторитет і отримувала найкращі відгуки. Сюди на лікування прагнули потрапити навіть «сильні світу цього» нашого обласного центру.

Кріт зумів створити чудовий колектив лікарів, медсестер і санітарок, забезпечив їм непогані на той час умови для роботи. Вчасно платив зарплату. А гуманітарну допомогу з-за кордону, яку отримували тоді майже всі лікувальні заклади, вкладав у лікарню, а не до власної кишені.

Але вмів він і спитати з підлеглих. Я сама якось чула, як під час одного з обходів він говорив своїм колегам: «Робіть усе можливе, щоб хворим полегшало, бо вони вже й так страждають, що опинилися тут».

Рідкісні, на мій погляд, слова для лікаря, хоча, може, мені просто не траплялися інші лікарі. Хоч би як там було, але на шляху до мого одужання ще стояло чимало перешкод.

Уранці наступного дня після обходу наш молодий лікар із неймовірно блакитними очима, який чимось нагадував мені Араміса з «Трьох мушкетерів» (принаймні я так його собі уявляла за описом Дюма), приніс мені пляшечку з жовтуватою рідиною. Ще одну — з новокаїном. Зробив укол морфіну, не забувши нагадати, що сьогодні — останній день знеболювання, і завтра я маю якось обходитись без нього. І звелів звільнити ноги від бинтів.

Я сіла й стала роздивлятися свої ноги. Через бинти просочилася лімфа і взялася коржем. Володимир Іванович — так звали «Араміса» — сказав, що бинти вони просочили новокаїном, щоб вгамувати біль. На дворі саме стояв серпень. Мух було скрізь незліченно. Лікарі боялися, щоб якась не почала на моїх ногах «бенкет під час чуми». Щедро поливаючи ноги фурациліном і новокаїном, а щоки — сльозами, я взялася розмотувати бинти. Процедура зайняла — ні мало ні багато — близько двох із половиною годин.

Від побаченого я жахнулася. Шкіри на ногах не було зовсім. Де-не-де звисали якісь ганчі­рочки, себто шматки шкіри. Обгоріла тканина — червоно-чорно-рожева, у деяких місцях спереду виднілася кістка.

Так я не побивалася вже давно. Я ревла над своїми обгорілими кінцівками. Колись ці ноженята притягували чоловічі погляди як магніт. За найгрубішими підрахунками, саме ноги отримували найбільшу кількість компліментів. Причому в різних варіаціях: «ох і ноженята, точені» аж до «класні копитця».

Мої сусідки в нещасті не заважали плакати. Розуміли, що витримати таке видовище не кожному до снаги. Та «Араміс», заставши мене в сльозах, здивувався:

— Тобі боляче?

— Ні, — відповіла я.

— То чому ж плачеш?

Пояснити я не могла, лише схлипувала. Лікар, так і не дочекавшись пояснень, узявся за перев’язку. На відміну від мене, він, схоже, був цілком задоволений побаченим. «Добре, — повторював він, — файненько». Що тут «доброго» й «файненького» — я так і не зрозуміла. Втомившись від сильних вражень і дії морфіну, я заснула.

Прокинулась через кілька годин із відчуттям, що я засвоїла свій «перший урок».

Я зрозуміла: те, що сталося, — не просто так. Лише сама винна в цьому. Сама…

Звідки в моїй голові, що була затьмарена знеболювальним, з’явилася ця думка, — я не відала і намагалася розібратися. Але одне знала точно: це моє покарання за все, що зробила поганого у своєму житті, і я маю через це пройти. І від того, як подолаю це, залежатиме моє подальше життя. Або смерть.

Я вирішила: буду сильною. Але як? Чорт його знає! Та була абсолютно впевнена, що в мене є лише два варіанти: стати сильною або померти. Помирати не хотілося. Почала згадувати все про людей, яких вважала мужніми. Як-от Олексій Маресьєв, Жанна д’Арк, врешті-решт.

Невдовзі я зрозуміла, що в мене таки є мій «янгол-охоронець» — санітарка Віра. Це вона, сільська жінка, вражена моєю витримкою, перевдягала мене двічі-тричі на день, перестилала постіль, залиту ліками й виділеннями з обпалених ніг, невтомно повторюючи: «Партизаночко моя люба, ну ж бо, потерпи ще трохи… Це ж треба — ані сльозинки, ані слівця чи стогону. Партизанка, чисто тобі Зоя Космодем’янська!»

Себе я сильною не вважала, але коли познайомилася ближче із Вірою, то була вражена її силою, витримкою, мудрістю.

Пізніше, у розмові з цією чудовою жінкою з чуйним серцем, дізналася, що вона була свідком моєї появи в лікарні. Бачила, як вели мене попід руки аж на другий поверх… Як із моїх ніг звисало біле ганчір’я шкіри…

Дивувалася, що я намагалася йти самостійно, а не виснути на своїх поводирях, при цьому не видавала жодного звуку.

Це Віра — мати двох синів, які обидва були на клятій афганській війні — ані словом, ані поглядом не виказуючи свого страху за життя власних дітей, допомагала мені вижити, знову підвестися на ноги. Наново вчила ходити. Упродовж двох місяців — я ж не підводилася з ліжка — була мені доглядальницею, другом і підтримкою.

Дякую тобі, добра жінко! Я знаю, сини повернуться до тебе цілими й неушкодженими, а ти ще побавиш онуків.

Лише кілька людей знаходилися поряд зі мною. Віра, мій син, який у свої п’ятнадцять утримував домашнє господарство: трьох елітних собак, курей, кролів, город. Та ще й намагався побалувати матір чимось смачненьким. Іще люди, від яких я зовсім не очікувала допомоги. І в цьому полягав мій другий