Тетяна Брукс - Бережіть янголів своїх

class="book">Отож одного ранку прокинулося село Червона Слобода — а пам’ятника нема, як і не було. Дуже скоро з’ясувалося, з чиєї це намови. І отця Іларіона взяли під арешт як «політичного». Просидів він у КПУ три дні й пишався своїм «політичним минулим». А народ потягнувся до нього. Авторитет і добробут червонослобідської церкви швидко пішли вгору. А відповідно — і кар’єра отця Іларіона.

Був серпень. Пообідня спека. Ми з сином обидвоє одягнені відповідно: шорти, легенькі футболки. Радію, що синок добровільно заповзявся мені допомогти.

Відтоді, як у нас із чоловіком з’явилися проблеми, хлопець став на його бік. У п’ятнадцять років не дуже розбираєшся, що відбувається. Крім того, в цьому віці хлопець завжди тягнеться до батька. Ох, як мені було гірко! Плакала, лаялась, чим лише погіршувала ситуацію. А нині я була абсолютно щаслива, бо люба моя дитина — ось вона, поруч.

Я висипала вміст мішка на землю та підпалила. Купа паперів, газет, якогось шмаття від старих шпалер… Сміття розгорілося швидко, син пішов за другим мішком, а я взяла граблі і почала підгортати попіл у купку. Помітила кілька пляшок і консервних банок. Одна пляшка була наповнена якоюсь рідиною і закрита пробкою. «Дивно, невже я могла викинути в сміття повну пляшку олії? — подумалось. — Треба викинути її з вогню, а то, боронь Боже, ще вибухне».

І раптом — ба-бах!!!

Я побачила величезну вогняну кулю, мої ноги були у вогні! Я намагалася збити вогонь, але нічого не виходило. Розповсюдився якийсь хімічний запах, дихати стало важко. Аж горло заболіло.

А ось ніг я чомусь не відчувала. Дивно, може, все це мені сниться?

Раптом побачила сина, який щодуху біг до мене. Він щось говорив, схопив мене за руку і потяг у будинок. Туди ми добігли швидко, і тут воно почалося…

Це був таки-и-ий біль! Син зателефонував до «швидкої», потім намагався допомогти, прикладаючи мокрі ганчірки до ніг, звідки звисали шматки шкіри. Я стогнала. Соромно було кричати. «Швидка» приїхала хвилин через двадцять, коли свідомість вже була готова покинути мене. Хай би краще відключилася, але ж ні-і-і… Я ледве-ледве дотупцяла «своїм ходом» до машини. У лікарні мені вкололи знеболювальне…

Лікарі, мабуть, подумали, що мене хтось катував, я намагалася їм пояснити щось, але від больового шоку і знеболювального наркотику свідомість відмовлялася мені підкорятися. Перед тим як поринути в забуття, майнуло в голові: «Слава Богу, що в той момент сина не було поруч…»

5

Того вечора Олексій так і не з’явився. Я то приходила до тями, то знову забувалася у важкому наркотичному сні. Мені намагалися ставити крапельницю, щоб вимити отруту з організму, але від крапельниць почалася аритмія серця. Температура підскочила за сорок. Не капати було не можна. Капати — теж. Чула, як лікарі сперечалися про щось біля мого ліжка, але ніяк не могла збагнути, про що вони. Врешті-решт краєчком свідомості вловила: лікарі розійшлися в міркуваннях. Одні хотіли перевезти мене до спеціальної опікової лікарні, інші були проти. Як би там не було, мене залишили тут. Іноді, приходячи до тями, я бачила лікаря — В’ячеслава Дмитровича. Він сидів поруч і тримав мене за руку, намацуючи пульс. Я скривила вуста у посмішку і знову відключилася. Як я потім дізналася, В’ячеслав Дмитрович провів отак чотири доби поспіль.

У районній лікарні, куди мене одразу привезли, тоді була лише одна палата реанімації. Але вона була зайнята післяопераційними хворими. Тому мене хотіли доправити до обласної лікарні. Питання в тому, чи довезли б? Як я дізналася пізніше, за ці чотири доби серце спинялося, як мінімум, разів десять. І тільки цьому лікареві я була зобов’язана життям.

Нарешті, на п’яту добу я прокинулася якась затуманена, але цілком при здоровому глузді. Лікарі саме робили обхід. Знаючи, що мій ослаблий, але молодий організм переміг смерть, заусміхалися.

— Доброго ранку, метелику! Як крильця, болять іще?

Я змогла лише розплакатися. Бурмотіла якісь вдячні слова, розуміючи, що жодними словами мою вдячність не передаси. Але лікарі — їх було четверо — розуміли все без слів. Вони були щасливі, адже їм удалося вирвати мене з пазурів смерті.

— У нас сьогодні подвійне свято, — сказав Микола Іванович, завідувач відділенням. — По-перше, ми тут усі дружно й заново відродили гарну дівчину — Поліночку. А по-друге, В’ячеслав Дмитрович іде у відпустку. Отож, дівчатка, поводьтеся як слід. Добре?

Засміялися й пішли. А я почувалася так, немовби мене переїхав поїзд. Здавалося, що важу кілограмів триста! Боліли не лише ноги, кожна клітинка тіла. Свідомість поверталася, і я мимоволі почала згадувати, що відбувалося протягом цих чотирьох днів. Але жодного натяку на те, що людина, з якою я прожила сімнадцять років, приходила сюди, не було.

6

А дійсність брала своє.

Спочатку я перезнайомилася з сусідками по палаті. Нас тут четверо. Ось Світланка, обидві ноги в гіпсі. Вона розповіла, що її збила машина, але водій виявився порядною людиною, привіз її до лікарні, оплачує потрібні медикаменти і приходить провідувати.

Галю побив чоловік-пияк. Лікарі підозрювали струс мозку, вирішили покласти сюди. Заразом нехай і мужик відчує, як воно жити без борщу та жіночої ласки. Він, мабуть, відчув це на всі сто, бо приходив до неї разів п’ять на день. То яблучок принесе, то цукерок, і кожного разу клявся-божився, що це в останнє він оту кляту горілку до рота взяв. Так тобі й повірили… Але видно, що добрий.

Третя сусідка — Марія Василівна. Свєта називає її бабою Марією. Галя — тіткою Марією. А мені ніяк не вдається якось простіше звернутися до неї — такою розумною й інтелігентною вона виглядає. Їй десь близько вісімдесяти, і лежить вона тут зі зламаною рукою. Найбільше мене вразив її погляд. Якийсь уважний, я б навіть сказала — чіпкий і щирий водночас.

На мене вона дивилася зі співчуттям та інтересом. Атож тоді всі дивилися на мене з інтересом, а дехто — й зі співчуттям. Мабуть, я змусила все село говорити про себе, така нагода — хай йому грець…

Відновлювала в пам’яті останні чотири дні… Невже жодного разу Олексій не прийшов? Та ні, цього не може бути. Напевно, я спала й не пам’ятаю. Все ж таки прожили ми з ним чимало, не може він мене ось так полишити… Але, як то кажуть, «кому щастя, тому й півень несеться…»

І тут я побачила його. Він зайшов до палати повільно, якось ніби крадькома. Мені все ще було погано — висока температура, біль, голод забирали геть усі сили. Він присів поруч. На мене не дивився.