Ганс Георг Гадамер - Вірш і розмова

кінця XIX ст. він протиставив прості форми стилевиявлення. Характерно, що нинішнє мистецтвознавство знову виказує дедалі більше зацікавлення до цього тоді нового руху, названого врешті «юґендстиль», в той час коли животрепетність поетичного слова Ґеорґе наразі не годна подолати спротиву суспільного смаку.

Суспільний смак — самостійна сила, яка визначає, що взагалі повинно заторкати і зворушувати. Таким чином, смак володіє владою розпоряджатися, він готує схеми сподівань і уявлень, порушувати які не вільно, хай навіть за ними не буде видно найвищої мистецької якости. Досить згадати, як «Буря і натиск» у XVIII ст. вдерлися в панівні смаки своєї доби, відкривши Шекспіра. Смак — це щось на зразок поверхового сприйняття; ніби чутлива шкіра, так реаґує він на кожний доторк. Однак не вичерпує мистецтво в мистецтві. Це особливо важливо сьогодні у випадку Ґеорґе. Відстань до панівних смаків власної доби з її нахилом до непатетичности, репортажности, провокативної дезілюзіонізації, ламання традиційних поетичних форм велика. Зрозуміло, все це контрастує з вимогами, які ставить нам поезія Ґеорґе.

Насамперед свідомий наголос на мистецтві і мистецькості поетичного слова. Його бачимо вже в самій назві «Мистецький вісник». Щойно звідси відкривається доступ до поезії Ґеорґе. У слові «мистецтво», як його вживає Ґеорґе зі своїми друзями, вчувається близькість авґустійшого мистецтва, великих римських поетів на звороті епох, насамперед Верґілія і Горація, які відважилися взятися за створення мистецтва, що було б гідне грецького. Відчувати цю близькість означає змірювати ту віддаль, яку нам належить подолати, щоб зрозуміти мистецтво Ґеорґе. Римська вольовитість, імператорська стислість і стеменність його мови, свідоме виставляння мистецького в мистецтві, характерні для його поезії, вельми далекі від ідеалу невимушеної пісенности, яка стала мірилом лірики Ґьоте і після Ґьоте. Це ювелірне мистецтво обходження зі словом, яке свідомо прагне вартого, вартісного, рідкісного, витонченого. Не в останню чергу завдяки Маларме, з яким юний Ґеорґе познайомився в Парижі і якого шанував. Попервах він був не від того, щоб німецькою мовою наслідувати poОsie pure,[2] нову музикальність ліричного вірша Маларме, яка його зачаровувала, відтворюючи її у своїй поезії в межах німецького літературного життя. Музикальність мови тут означає цілковите внутрішнє суголосся звучання і значення, смислу і буття слова, найвище піднесення його поетичних можливостей, збереження численних способів досягнення рівноваги між звучанням і значенням. Найвище піднесення поетичної музикальности означало врешті-решт відхід від тієї музики, яка звільняється від слова і значення, перетворюючись на автономну вивільнену музикальність. Ґеорґеанці вбачали в «абсолютній» музиці душевну владу, яка звільняє. Натомість лірична музикальність в’яже смисловий ритм зі звучанням. Вона не виключає предметного смислу сказаного, а повністю увів’язує його в коливання поетичного звучання. Ступінь свідомого розуміння таких звучних віршів може зростати і спадати, не порушуючи загального поетичного враження.

Це виправдовує застосування поняття магічного до поетичного слововжитку Ґеорґе. Хоча розуміння слова в магічному вживанні не зникає, проте робиться вторинним щодо безпосередніх факторів впливу. Магічне мовлення — незвичайна концентрація волі, і, як бачимо, Ґеорґе у своїй творчості також сама воля. Крім того, магічне слово — то слово, яке перетворює, яке не тільки слухають і розуміють, причому розуміють аж ніяк не буквально, а, що називається, вловлюють слухом, наче замовляння духів. З’являється щось, чого не було раніше, з’являється не природним шляхом, не за допомогою звичних засобів, як у ремісництві, а навпаки, з використанням незвичних засобів, як у чаклунстві. Тому магічний вплив, у тому числі магічний вплив Ґеорґе, — це щось незбагненне, щось, чого годі уникнути шляхом раціональної критики.

Пізня, зріла творчість Ґеорґе вимагає, подібно до формул релігії та культу, наповнення того, що являє мова, — так послані прокльони збуваються щойно тоді, коли «досягають» адресата. Чим дужче вимоги культу пронизували творчість Ґеорґе — найінтенсивніше в «Зорі сув’яззя», — тим дужче жадали вони такого наповнення. Цьому відповідає його манера розповідання віршів, яку він плекав і прищеплював учням. Разом з тим найкращим читачем віршів в очах Ґеорґе був не той, хто виконував монотонний ритуал, а той, хто, прислухаючись до ритмічної будови вірша, вмів надати йому власного звучання. Але навіть тоді декламування залишалося розповіданням, характерним для кола і тим більше для поезії самого Ґеорґе. Ґеорґеанці намагалися уникати іншомовних слів. Відтак ще до Роберта Бьорінґера декламування віршів почали називати «розповіданням-комусь». Розповідання-комусь означає виповідання для інших, для слухачів. Це не те, що я з метою протистави й особливо з огляду на поетичний тон Гьольдерліна, який саме тоді повертався в нашу свідомість, назвав би «розповіданням-собі». Вірш Гьольдерліна — вірш, розповіджений собі, вірш, який промовляємо до себе в медитативному заглибленні. Натомість вірш Ґеорґе необхідно розповідати іншим.

Потрібно, щоб самі мистецькі критерії, а ні в якому разі не панівні мовленнєві звичаї чи смаки судили про леґітимність такого розповідання. Тож має рацію Ґундольф, коли каже, що Ґеорґе підніс німецьку мову до рівня католицького чару. В цьому його самобутність. Адже історія нашої німецької поезії, навіть тоді, коли йдеться про католицьких поетів Айхендорфа чи Гофмансталя, улягала настирливості розповідання-собі, тобто протестантській спрямованості у внутрішній світ, міцно закоріненій в німецькій мові Лютерової Біблії. Творчість Ґеорґе ввірвалася в цю традицію з чужодалля, обравши літургійний чар чуттєвого звучання і церемонійности.

Запитаймо, які мистецькі засоби використовує Ґеорґе, щоб добути з німецької мови, яка в нього також залишається мовою Лютера і селянина, цей своєрідний новий тон. Насамперед архаїчність його мови. Прикметно, що закордонним друзям Ґеорґе, які з ним зустрічалися і ним захоплювалися, важко давалися його вірші. Як на чужинців, забагато невідомих висловів. Йдеться не про винайдення нових слів. Це не в його стилі, як, зрештою, і переосмислення успадкованих значень. Архаїчність його мови полягає в намаганні прокинути ранні форми слів з історії німецької мови, запозичити слова з мови селян і ремісників, збагативши свою власну.

Серед важливих моментів цієї архаїчности — відкриття влади непохідних слів, простих форм. Мені здається, що важливість непохідного слова на противагу до похідного, простого дієслова чи іменника на противагу до складного в тому, що воно відтинає всі можливості опертя як попереду, так і позаду. Коли Ґеорґе замість «прихід» каже «хід», то цим словом підкреслює актуальність самої ходи, незалежно від того, звідки вона і куди. Просте, нескладне слово відкидає свій стосунковий характер на користь своєї здатности самоактуалізуватися. Кажучи мовою Ґундольфа: субстанція слова випереджає його функцію, що, зрештою, відповідає вченню Ґеорґе про функціоналізм сучасного життя, недооцінку субстанції і необхідність її належно оцінити. Використовуючи непохідні слова, ми можемо назвати те, що є.

Далі: те, що ми в граматиці називаємо синтаксисом, тобто мовними засобами сполучення слів, замінюється чимось