Ганс Георг Гадамер - Вірш і розмова

До книжки есеїстики видатного німецького філософа-герменевта Ганса-Ґеорґа Ґадамера увійшли вибрані тексти 1966–1989 рр., які містять спроби наблизитися до вірша. Золоті сторінки німецькомовної поезії Ґадамер прагне осмислити власне як уважний читач, не претендуючи на вичерпний літературознавчий аналіз.

Ганс-Ґеорґ Ґадамер

ВІРШ І РОЗМОВА

Есе

© Тимофій Гаврилів, український переклад, передмова, примітки, 2002

© Незалежний культурологічний журнал «Ї», оформлення серії, 2002

Перекладено за виданням: Hans-Georg Gadamer. Gedicht und Gespraech. Essays. Insel Verlag: Frankfurt am Main 1990.

Тексти подаються в запропонованій перекладачем редакції.

Переклад книжки виконано в рамках перекладацької програми імені Пауля Целяна Іституту наук про людину (Відень)

за сприяння Європейського фонду культури (Амстердам)

часткової підтримки фонду Ґьоте-Інститут Інтер Націонес (Бонн)

та за підтримки Ґьоте-Інституту (Київ)

ПЕРЕДМОВА

Ахілесова п'ята Ганса-Ґеорґа Ґадамера

Уперше вірші Фрідріха Гьольдерліна я прочитав завдяки Гансові-Ґеорґу Ґадамеру. Поет, я зустрівся з поетом, зустрівшись з філософом. Така зустріч, як кажуть сьогодні, знакова, і по-новому бачиться в ній роль філософа і філософії. Так в Альпах і Шварцвальді, гео-тектонічному пролозі до Альп, мандрівники беруть досвідченого провідника, який веде їх верховинними стежками. Подібно до того, як провідник виводить на верхівку, де людині відкривається перехопнуща подих навколишня краса, запаморочлива краса висоти, коли висота усуває межу між землею і небом, яку ми називаємо обрієм, так філософ-герменевт веде до тексту. Якщо мета гірської подорожі через якийсь час зусиль і перепочинків досягнена, то з наближенням до тексту все щойно починається. Помічна роль філософа — не другорядна роль: ведучи вгору інших, провідник сам щоразу наново торує свій шлях.

Філософ-герменевт — драгоман, і така його роль мені, перекладачеві, особливо близька. Герменевтика — тлумачення тексту, тексту не тільки і не насамперед літературного чи поготів мистецького, а світу як тексту. Герменевтика прагне осмислити наш текст, який ми пишемо про світ, про себе і про себе у світі. Релігія каже, що світ — це текст Бога, філософія не знає, чий це текст, вона насампочаток прагне його прочитати — може, прочитавши, ми зуміємо довідатися щось про почерк невідомого Автора. Філософ — графолог.

А яке місце поезії? Яка її чинність? Промислово-технічний гуркіт доби заглушує її голос. Поняття цивілізації ми підмінюємо поняттям технічної цивілізації і вже взагалі не ставимо питання, а що воно таке, цивілізація? Мільйони жертв штучного голодомору в Україні, європейські і не лише трагедії — це теж цивілізація? За браком дефініційного зухвальства я беру словник — поняття-носій, на якому тримається лексематичне дерево, навпрошки пов’язане з поняттям громади, громадськости, громадянськости: civicus, civilis (громадянський), civis (громадянин, громадянка), civitas (громадянство, громада, місто) і нарешті чудове своєю значеннєвістю слово civilitas: обхідливість, привітність, поштивість, ввічливість, відтак громадянство і вже аж потім, насамкінець, і до того ж рідко: урядування, політика. Латинське сivilitas звучить майже так, як звучать категорії християнської етики. Може, цивілізація — то громадянське суспільство, коли голос громадянськости звучніший, ніж гуркіт техніки, ніж різкий скрип від тертя маховиків системи?

У фільмі Федеріко Фелліні «Корабель пливе» машинерія з її несамохітнім гурчанням-гротеском — то спід його, феллінівської метафори життя-корабля. Митець зображає, творить образ. Митець надає субстанції форму, він ловець субстанцій, і справжнє мистецтво — те, яке несе послання, яке має що сказати.

Сучасна філософія здебільшого скептично дивиться на «спід», і це також — її вразливе місце: на лептопі філософ набирає доповідь, в якій критикує техноцентричність цивілізації, відтак літаком летить на міжнародну конференцію, на якій виголошує свою критичну доповідь, підсилену мікрофоном. Складається враження, начеб філософ критикує те, що сам охоче використовує, — нема ради, наше життя зіткане з амбівалентностей. Однак має слушність кожний, хто говорить про затехнізованість нашого уявлення про цивілізацію. Зрештою, я, поет, не ставлю техніку і поезію по різні боки, але й не ставлю їх разом по той бік добра і зла, принаймні не в розумінні їхньої непричетности до світу, який ми називаємо минущим, проте неминучим.

Техніку творимо ми і поезію творимо ми, ми щодня користуємося технікою і поезію ми теж іноді читаємо. Техніка, яка вивільняє час, його відбирає. Інформаційні потоки, які вона несе і репродукує, залишають дедалі менше часу на поезію, адже поезія — це медитація, що полягає не у саморозпорошенні, не в самоусуненні, а в мобілізації всіх сенсорів сприйняття, в активному спокої, якого ніщо не порушує і не загрожує — ні в час її творення, ні в час наближення до неї, тобто спроб її прочитання. Поезія — найсконцентрованіший вияв усього, що прагнемо ословити. Тож як її прочитати умлівіч?

За гуркотом техніки ми перестаємо чути голос поезії. Гуркотом техніка кидає виклик, і поезія, яка воліє, щоб її почули, яка хоче лунати, мусить його гідно прийняти. Що означає «гідно прийняти»? Це не тільки лунати так само гучно, як техніка, чи навіть гучніше, це передусім лунати так, щоб її голос не злився з голосом техніки і з жодним іншим, щоб її годі було сплутати, щоб він не розчинився у звуковій какофонії сучасної доби. Гуркіт техніки contra голос поезії — так було упродовж цілого двадцятого сторіччя, а почалося ще раніше маскулінною формою: говорять гармати, музи мовчать. Проте наприкінці двадцятого сторіччя і на початку нового тисячоліття акцент зміщується, і маємо іншу контрарність: інформаційні потоки і поезія. Вже за своєю природою вони розбіжні. Якщо контрарність техніки і поезії була контрарністю різних площин, які важко зіставити, контрарністю неспівмірних явностей, то нова контрарність має принаймні один суттєво спільний вимір — актуальність. Актуальність інформації вимірюється днями, годинами, та навіть хвилинами, відтак інформаційні потоки несуться зі швидкістю, що зростає в геометричній прогресії. Й уже видно втому людини від настирливих інформаційних потоків, які вона про— і репродукує, і які її втягують, мов ненатла вирва, роблять своїм спільником, якщо не бранцем. Інформаційні потоки — це те, що можна назвати політикою в широкому розумінні. Мало того, я б сказав, що ситуація інформаційного смоґу, який щораз згущується, починає прибирати обрисів нової, технократичної релігії. З’являється ніша, відтак з’являється її наповнення. Технократична релігія — дедалі успішніший конкурент традиційної (християнської) релігії і мистецтва. З цього погляду цікаве «Послання до митців» Івана Павла ІІ, оголошене в квітні тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятого року. Воно починається присвятою «до всіх, які гаряче прагнуть нових епіфаній краси, щоб подарувати їх у вигляді творів мистецтва світові». Послання мовить про особливе покликання мистецтва, потребу нового діалогу між мистецтвом і церквою. Форма послання — це і біблійна традиція послань, але водночас і жанрова ситуація того сучасного стану особливої розгублености, який ми не дуже вдало називаємо постмодерном. Чи не викликане таке послання тим, що і мистецтву, і релігії дедалі важче витримувати