Ганс Георг Гадамер - Вірш і розмова

конкуренцію? Що вони дезорієнтовані? Чи це не дзвін на сполох в добу механізації людини — навіть не в розумінні зовнішньої технізації, а передусім в сенсі механізації людської сутности, в наближенні стану речей, який народить людину без властивостей?

Здавалося б, нові технічні засоби комунікації мають навіювати враження, нібито люди стають ближчими одне одному, нібито вони навзаєм беруть ближчу участь в житті, а також зміцнювати в людині відчуття спільноти. Аж ні, що щільніший світ, то самотнішою почувається людина. Самотнішою і розшарпанішою. Самотнішою, бо розшарпанішою. Та й хто вирішив, що людина раптом вітає, коли в її житті намагаються брати ближчу участь чужі їй люди? Людина втрачає цілість своєї сутности, до якої прагне, скільки існує. Сутнісна цілість людини — ідеал і, як кожний ідеал, — ілюзія. Навіть якщо ми втрачаємо тільки ілюзію, це не означає, що втрачати її легко.

Проблема виживання людини постала з новою гостротою. Те, що ми називаємо цивілізацією, створює подвійну загрозу. З одного боку, техніка відкриває колосальні можливості знищення життя, з іншого боку, інформаційні потоки релятивують уявлення про людську особистість. Техніка нищить як сама, так і за волею людини. Те, що може техніка, яка виходить з-під людського контролю, ми вочевидь побачили. Ми надто близько відчули, що дослівно означає дегуманізація техніки. Але чи це нас переконало? Чи зрозуміли ми Мартіна Гайдеґґера? — пізнаючи світ, чи даємо ми раду з плодами свого пізнання? чи встигаємо бодай щось осмислити? Словами філософії Ґадамера: чи багато серед нас герменевтів і що важить нам герменевтика? Глобалізаційні процеси витисли людину-герменевта на марґінес. Сьогоднішній герменевт у широкому розумінні людини, яка осмислює, яка віддається цій щонайвищій формі рефлективної діяльности, — марґінал, якого, можливо, поважають, шанують і вряди-годи цитують.

Поет також марґінал, і цим він близький до герменевта. Поет не збирає зали слухачів, як раніше. «Поезія?» — «На це немає часу». Поезія ословлює світ — і жодний правдивий поет не може сказати, як виникає вірш. З яких порухів? З яких констеляцій? Кожний правдивий герменевт скаже, що він не астролог, щоб прагнути прозирнути ці дивні констеляції, і цим відвадить шукачів магії сенсацій. Поет, — каже сучасний віршар, — не оракул. «Всякий, охочий ввійти у храм, нехай не очікує чуда».

У житті людини поезія поступилася місцем політиці. Сковородинське «світ мене ловив, та не впіймав» набуває нової запитальности.

Коли час збіжиться в одну точку, тоді після темпорального колапсу залишиться поезія. Бо актуальність поезії вимірюється по-іншому.

Кінець дев’ятнадцятого — початок двадцятого сторіччя багатий на з’яви: Гьольдерлін, Ґеорґе, Рільке, Тракль. З трьома останніми, здавалося б, усе ясно. Але як у цей ряд потрапив Гьольдерлін, життя якого належить в епоху, яку ми називаємо епохою Ґьоте, а самого Гьольдерліна досі пов’язуємо з романтизмом? Як опинився тут він, щоб на ньому виростало, скажімо, покоління Ґадамера? Як став він сучасником Ґеорґе, Рільке, Тракля? Як став він сучасником Ґадамера, читача? Він, який на початку дев’ятнадцятого століття вирушив у сміливу мандрівку духу, а повернувся на початку століття двадцятого? Він, який мовив про поета в скрутний час? Втім, здається, це останнє і є відповіддю на питання про причину його актуальности, про те, «щó ми знаходимо в цьому поетові зі швабської тіснини, щó в ньому приваблює таких заброд, як я, щó відкриває йому двері в німецький та європейський, у французький, англійський, американський, а поза ними також в італійський та іспанський мовний світи». Ми знаходимо в нього те, що нас хвилює, і саме це робить Гьольдерліна поетом нашого, двадцятого сторіччя.

Сучасники Гьольдерліна мали цілковиту слушність: Гьольдерлін не був їхнім сучасником. «Гіперіон», вірш на багатьох сторінках, схожий на прозу, чи то проза з еланом вірша; переклади Софокла з примітками перекладача і збірка віршів, яку видали Людвіґ Улянд і Ґустав Шваб. Відтоді — багато десятиріч мовчання, після яких цей ряд: Гьольдерлін, Ґеорґе, Рільке, Тракль. Послання, яке містили тексти Гьольдерліна, прочитуємо щойно тепер.

Не випадково його відкрили ґеорґеанці. Придивімося до Стефана Ґеорґе — ми побачимо, в якій скруті він, поет, перебував, як гостро її відчував і переживав. Самітник, якого оточували адепти. Поет, який, потрапивши в скруту, прагнув нав’язати розмову. Які плоди тієї розмови? Подібно до Рільке, який розвинув систему «дипломатії серця», покликану забезпечити якнайбільшу незалежність його буття, Ґеорґе вибудував складну гієрархію залежности, оперту на етику панування і служіння. Як по-різному шукали два славетні поети відповідь на поклик часу і як схоже звучать їхні відповіді: обидва прагли навчитися жити на відстані до Бога, яка враз стала дуже великою, незмірною, — на відстані до, а не від Бога.

Як міцно їх лучили спільні питання і схожі відповіді. Яка міцна їхня злука — поезія. Рільке, який відважився йти до останньої межі і там зупинився, і Гьольдерлін, який, дійшовши до останньої межі, перетнув її. Ґеорґе, який, утративши лінію останньої межі, вибудував храм, якого став першосвященником, і Тракль, який загубився в дорозі до тієї, останньої, межі, так, як колись зимової інсбруцької ночі загубився у блакитних снігах, хоч, може, то одна з багатьох легенд про нього. Ґотфрід Бенн, який поміняв скальпель на мелос, морг на собор. Целян, який не погодився з її, останньої межі, диктатом, і Гільде Домін, яка повернулася з-за неї — до Тебе, Слово. Й Ернст Майстер, учень Ґадамера.

Самостилізація Ґеорґе і стилістичний маньєризм Рільке, пісенна поліфонія зрілого Бенна і метафізична самодостатність пощербленої картини світу Ґеорґа Тракля, затінювання змісту в Пауля Целяна і медитативний пуантилізм мислення Ернста Майстера. Тиха пісня повернення Гільде Домін — пісня радости, яку співає кожний, хто на шляху до мови. Чому так тихо звучить їхня пісня? Звідки таке намагання сховати слово і смисл? Чому таке наполегливе прагнення до захищености? Звідки така потреба сучасної поезії бути міцною? Звідки потреба слів бути міцною злукою? Чому вони, поети, говорять тихіше? Чому ламаються рядки, слова, склади? Чому мовлення сучасних поетів нагадує дискретне повідомлення, яке ми кажемо так, щоб не почув сторонній? Бо поезія — твоє найвразливіше місце, читачу.

Тимофій Гаврилів

АКТУАЛЬНІСТЬ ГЬОЛЬДЕРЛІНА

Уперше вірші Гьольдерліна я прочитав, користуючись виданням Марі Йоахімі-Деґе, в якому тільки жменька пізніх віршів наводилася цілком — я навіть не певний, чи була там повна редакція «Хліба і вина». Адже відомо, що романтики оприлюднили лише першу строфу цього великого вірша.

Щойно Гелінґратове видання пізніх віршів, яке з’явилося 1916 року, хоча сам Гелінґрат працю над манускриптом завершив 1914 року напередодні війни, стало тією значущою подією, що вказала мені на нового Гьольдерліна.

Поет