Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

нами? А він гірший за найлютішого ворога! Живе тіло народу клює, на частини шматує іклами! Топче нас, грабує щороку, щодня! Упину не знає! Чи буде тому край, чи побачимо ми колись у житті просвіток?

Смагляве обличчя його сіпалося, немов од болю, голос уривався, на очі навернулися сльози, весь він кипів обуренням.

Шубар насмішкувато підштовхував Кокпая.

— От базіка, ще заплаче,— стиха сказав він, зневажливо зморщуючи носа.

Абай всією душею розумів жигіта. Яскравий вибух справедливого гніву захоплював його, а в гірких, сумних словах Абди він почув стогін сили-силенної знедолених і пограбованих людей свого народу. «Шукати, шукати невтомно, де ж у житті цей просвіток, про який мріють безневинні жертви!» — думав він і все дивився на схвильованого Абди. Потім випростався в сідлі і швидко заговорив, оглядаючи супутників:

— Бачили ви таку сваволю? Накинувся на бідних людей, підім’яв під себе, терзає, незважаючи на зойки і крики.

— Ну, вони з Такежаном сусіди,— примирливо заговорив Шубар.— Сьогодні дружба, завтра суперечка, між сусідами завжди так… Нехай цей жигіт їде до Такежана, домовляться самі…

Абай допитливо глянув на нього:

— Що ти пропонуєш? Адже сам Такежан їх скривдив, а ти посилаєш до нього? Вони в нас шукають захисту, просять бути посередниками.

— Але це означає — вам знову сваритися з Такежаном. Знову образи, тривоги… Все знову ляже на вас… Порушиться ваша мирна праця, урвуться вірші й пісні… Ось чого я боюся.

— Нехай зовсім пропадуть вірші, коли їм потрібен спокій і тиша! — обірвав Абай, кинувши на Шубара сердитий погляд. — Що ти верзеш? Он як ви міркуєте, дивлячись на підступність і насильство! Тоді не називайте себе акинами!

— Ну, воля ваша,— відповів Шубар, насупившись.

Абай, повернувшись до інших, уже наказував владно і гнівно:

— Магаш, Дармен! Скачіть відразу слідом за Абди! Скажіть Азимбаєві, щоб припинив розбій! Нехай зупинить косовицю, нехай не заставляє народ плакати.

І, провівши поглядом юнаків, Абай смикнув коня і мовчки поїхав попереду всіх, заглиблений у гіркі думи.

Коли жигіти під’їхали до Азберегена, Дармен здивувався, що трава на спірній землі, висока й густа, вже пожовкла й висохла.

— Що ж ви так зволікали з косовицею? — дорікнув він Абди.

— Повз нас восени багато аулів проходить на зимовище,— пояснив той.— Покоси треба оберігати вдень і вночі, не вистачає рук на збирання, а коли всі череди пройшли і ми зібралися косити, Азимбай опинився тут як тут… Ми просили: «Стривай косити, нехай нас розсудять сторонні люди». Я поскакав до Абая-ага, а Азимбай все-таки почав косити. Хіба є над ним влада? Який суд він визнає? Чинить, як хоче! Он гляньте! — І він показав на край лугу, де, змахуючи косами, розмірено посувались вперед вісім косарів.

Біля них стояло з десятеро чоловіків, здебільшого молодих жигітів. Серед них Дармен пізнав знайомих йому Сержана й Аскара. Обличчя усіх виражало гнів і обурення.

Сам Азимбай бут тут-таки, верхи на ситому гнідому коні. Він повагом проїжджав за спинами косарів, ніби підганяючи їх. Брунатний чапан надимався од вітру на боках і спині, і ззаду Азимбай здавався набагато товщим, ніж був насправді. Глянувши на нього, Магаш мимоволі подумав, що таку тушу не проймеш ні благаннями, ні слізьми.

Жигіти під’їхали до гурту бідняків. Ті привітно поздоровкалися з приїжджими. Обличчя їхні просвітилися надією. Люди пізнали сина Абая й відчули, що юнак привіз їм захист і підтримку.

Магаш звернувся до Азимбая.

— Що ти тут натворив, Азимбай? — спитав він спокійно. — Навіщо скривдив злиденних сусідів?

— А що я зробив? Я підбираю з землі те, що вони кинули.

Бідняки захвилювалися. Голосніше за інших заговорили Сержан, Аскар і Абди:

— Як це кинули?.. Хіба ми відмовилися косити? Хто це тобі казав?

Азимбай кинув на Абди холодний погляд з-під набряклих червоних повік і, обернувшись до Магаша, ліниво заговорив:

— Брешуть вони. Зовсім навіть не збиралися тут косити. Де це видано, щоб некошена трава стояла до заморозків? Побачили, що я за неї взявся, от і заволали, що самі збиралися косити. Просто хочуть здерти з мене за покинутий покіс.

Абди не стерпів.

— Ти добре знав, чому ми не косимо! — обурено крикнув він.— Ти й сам чекав, коли пройдуть інші аули, щоб ніхто не бачив твого розбою. Спини, мірза, косарів! Дай розібрати справу!

— Припини косити, поки розберемося,— додав і Сержан.

Азимбай гримнув на них:

— Наказувати мені будете? Ну, глядіть мені!

— Припини розбій! Ей, люди, киньте косити, кладіть коси! — гукнув Абди, сплигуючи зі свого стригунця.

— Косіть, не зупиняйтеся! — розлючено кричав Азимбай, махаючи канчуком.— Косіть, кажу вам.

Абди, Сержан і Аскар, немов змовившись, одночасно кинулися до косарів і рішуче стали перед ними.

— Для нас трава на цій землі — як волосся на голові! Коси і нас заразом! — розпачливо вигукнув Абди.

Косарі завагалися. Першим кинув косити Іса, син старої Ійс з такежанівського аулу.

— Коси! — закричав на нього Азимбай.

Але Іса не послухався окрику. Дивлячись на нього, спинились і два інших косарі, що дійшли до Сержана і Аскара. За ними й решта косарів нерішуче опустили коси. Тільки один чорнобородий табунник все ще косив, злякано оглядаючись на Азимбая.

Той підскочив до їси, осипаючи його лайкою:

— Ти будеш косити, собако?

— Що ж, мірза, значить, ти велиш мені вбити чоловіка? Такого ж голодранця, як я…

Азимбай не дав йому договорити. Важкий канчук з розмаху опустився на спину їси. Той, блиснувши лютим поглядом, зціпив зуби і кинув свою косу геть від себе:

— Не буду вбивати! Вбий краще мене, кровопивцю!

Азимбай вже не пам’ятав себе від люті. Він покликав чорнобородого косаря і наказав йому стати на місце їси.

— Іди попереду! Коси по ногах! Побачимо, чи встоять вони!

Чорнобородий табунник замахав косою, все ближче добираючись до ніг Абди.

Магаш і Дармен не витримали. Стьобнувши коней, вони поскакали до косаря, гукаючи:

— Стій, збожеволів, чи що! Стій, кажу!

Але тут Абди високо підняв ногу і наступив на лезо коси, що блиснуло біля носка його чобота. Швидко нагнувшись, він вирвав у чорнобородого косу й одним ударом об землю поламав кісся. Піднявши косу за уламок кісся, він махнув нею, немов шаблюкою. Він тепер був здатний на все.

Сержан і Аскар теж кинулися на людей Азимбая, що стояли проти них, і, відібравши у них коси, високо підняли їх. Тепер усім було ясно, що як тільки хтось наважиться скосити хоч травинку, почнеться справжнє побоїще.

— Стривайте, опустіть коси! — гукнув Дармен.

Магаш підтримав його:

— Дайте сказати слово! Абди, кинь косу! Азимбай, вгамуй своїх людей!

Абди і його товариші слухняно опустили коси,